— Я… помираю… — шепотіли губи старого вояка. — Ти… залишаєшся сам… пам’ятай усе… Закличте Йоганна… бережи…
Ван Герст був уже поруч. Він присів навколішки, тримаючи за руку того, хто у різні роки був йому як не слугою, то вчителем, як не охоронцем, то ненькою. Данило також схилився над пораненим, узявши іншу його руку. Останнє потискання пальців старого воїна було слабким, але відчутним. Запала тиша. Відблиски смолоскипів танцювали по камінні, окреслюючи частинами те, що відбулося у замку. Час од часу вогонь вихоплював із темряви обличчя дейхграфа та Деніела, які застигли над померлим, тримаючи його долоні у своїх. В очах обох стояли сльози.
Хизир знав, що війна ця триватиме завжди. І якою безмежною не була б милість Аллаха до нього, його наближених та інших людей, котрі жили та житимуть навколо, невірні плистимуть через море та чіплятимуться залізними зубами у береги Магрибу, наче скажені пси.
Аль-Джазаїр став чи не єдиним в усій Іфрикії місцем, де цього зробити не можна. Ця земля вміла захистити себе. Проте оточували її самі зрадники. Емір Тлемсени давно продався невірним і справно возив данину до Мадрида, годуючи гарнізони фортець, розкиданих по березі навколо. Племена бедуїнів кочували краєм пустель, справно постачаючи реїські галери гребцями та воїнами, проте з багатьох причин стати надійною союзною силою не могли.
Новий османський султан був далеко і воював з невірними на суходолі й намагався захоплювати північні острови. Військо ж єні-черів, яке надав ще його батько Селім, за великим рахунком, нічого не вирішувало. Більшість воїнів постаріли або ж перетворилися на звичайних реїсів.
Об’єднати Магриб під прапором Аллаха завжди було мрією Хизира. Відколи почав ходити морями з Аруджем. Найостанніший просолений морем реїс повинен мати пристановище — твердий шмат піску під ногами. Острів Джерба, недосяжний для невірних, завжди був таким місцем багатьом їхнім поколінням ще до Аруджа. Залишався він таким і тепер, коли новим домом, більшим та багатшим, став Аль-Джазаїр. І здовж магрибського берега між ними тепер плавали численні галери. З’єднати б їх суходолом…
Та все було не так просто. Аль-Джумхарі ат-Тунісса — величезна земля, на якій верховодив халіф Мухаммад Аль-Хасан. Пов’язши у безпорядку та розвагах, не маючи справжньої влади над сусідніми землями, він усе-таки був еміром над емірами, і на нього належало зважати. Еміри не зрозуміли б грубого тиску з боку Хизира, а ворогувати з усіма не виходило ніяк.
Тому протягом останніх років Хизир доклав багато зусиль, аби порозумітися з халіфом. Аль-Джазаїр та Джумхарі ат-Тунісса повинні стати якнайменше союзниками у війні з невірними, бо усі вони — діти Аллаха. Та попри свої принадні жести у відповідь Мухаммад Аль-Хасан справно терпів іспанців у себе під носом. Відтоді, коли невірні захопили Беджаю й Аль-Гарб, майже щороку до цих фортець припливали армади їхніх кораблів, воювати з якими було несила. Потім вони забиралися геть на увесь рік або два, залишивши у фортецях нові гарнізони, які далі боялися виходити за ворота. Проте Беджая й Аль-Гарб стояли, наче кістка у горлі, між Каірваном, у якому засів халіф, і Аль-Джазаїром.
Злі язики бедуїнських вождів та емірів, з яких далеко не кожен був у захваті від халіфа, не раз плели про його стосунки з комендантами іспанських фортець, та на власні очі цього ніхто не бачив. Сам Мухаммад Аль-Хасан, зустрічаючись із Хизиром, щоразу запевняв капудана усіх реїсів у своїй вірності всемогутньому Аллахові та спільній справі. Втім, Хизир бажав діяти не на словах.
Лук’ян останні роки постійно був поруч. Меткий розум та швидка думка вірної людини, якої постійно потребував наймогутніший із реїсів, щоразу ставала у нагоді. Він не забув нічого. Усе, що увібрала голова Лукані у палаці еміра Тлемсени, усе, чого навчив його Абу Хашир ібн Махді, служило тепер справі реїсів.
Налітаючи галерами на далекі береги, разом із бранцями й захопленими багатствами Хизир привозив нещасних, які потерпали від наруги невірних на землях, що колись були їхніми. Ці люди селилися навколо стін Аль-Джазаїра і швидко згадували те, що вміли робити. Майстерні ремісників множилися, наче морські водорості на спокійній воді, коли нема бурі. А знання Лук’яна давало їм силу для цього зростання. Секрети ібн Махді ставали доступними для усіх, а там, де зраджувала пам’ять, рятувала гостра думка Лукані, відкриваючи ці потаємні істини наново.
За стінами будували нову мечеть. Це забирало багато часу. Лук’ян постійно був там. Умільці, яких за роки поназбирував Хизир, не завжди годилися з ним. Та на цей випадок існував найбільший з усіх секретів великого Абу Хашира. Усе, чого не робили ніколи і що належало зробити у справжню величину, можна було перевірити, створивши зменшеним і навіть зовсім маленьким. Для цього не потрібно було багато часу та цінного матеріалу, головне — зуміти зменшити усі складові однаково. І тоді спроба дасть знати, чи вийде усе насправді. Крім Лукані, цього не вмів ніхто.