Далі ван Герст уже не чув. Очі застелило паволокою, сильнішою від туману, що продовжував огортати море і замок Гронінґен. На відміну від нього, вона була чорною.
— Я давно порвав зі своїм братом, — проказав Йоганн, коли королівський посланець закінчив говорити. — Ханса батько перед смертю прокляв і залишив без спадку. Між нами давно…
— Я лише посланець, — прозвучало у відповідь, — і моїми вустами говорить Його Величність король. Готуйте експедицію, мілорде. І привезіть Джоні, ще до того, як Його Величність проголосять імператором. Імператор милостивий до вірних підданих. Це і моя особиста порада.
Кроки стукали, віддаляючись, і тепер уже не було в них нічого хвилюючого, урочистого — лише безвихідь. Запала мертва кам’яна тиша, проте не надовго. Рвучко повернувшись, Йоганн ван Герст із жахливим металевим звуком вихопив першого-ліпшого меча, що відблискували на стінах під вогнем смолоскипів, і з диким криком обома руками опустив на стіл, розрубуючи навпіл злощасну цидулку некоронованого імператора.
Данило сидів на низенькому ковбані й, обійнявши схрещеними ногами інший ковбан — липовий, справно орудував теслом, вибираючи деревину зсередини. Його сильні руки надійно тримали маленьке, але гостре тесло, здавалося, зовсім не призначене для такої роботи. Стінки майбутнього вулика виходили рівними, а купа щепи та стружки скоро мала сягнути його колін. Поруч стояв дашок вулика, також вирізьблений із суцільної колоди у вигляді голови лісового дідка з бородою та очима.
Висолопивши язика, парубок довершував справу. Дно ставало все тоншим і, вирішивши, що вистачить, він узяв зроблене з уламка татарської шаблі долото. Тепер мав проробляти отвори для бджіл. Потім рамки. Сонце сховалося за грушу, і рукав подертої та замацьканої сорочки Данила обтер спітніле чоло.
Стукіт копит та голоси людей перервали роботу. Їх було четверо. Данило вже чув про княже військо і зараз, роззявивши рота, роздивлявся вояків, які відразу зробили тісним таке велике подвір’я, позаводивши сюди коней.
— А ось, гляди, який латник! — вони обступили Данила. Той, підвівшись, боязко озирався на непроханих гостей, не розуміючи, чого від них чекати.
— Добрий бичок! — Мирон Гатило, облишивши поводдя, по-хазяйськи обмацував плечі й загривок парубка, який стояв, наче гора. — Ого… Готовий воїн! Скільки літ тобі, хлопче?
— Шістнадцять… буде… — сам не розуміючи, для чого, Данило вирішив набавити, напевно, щоб не виглядати хлопчиськом поруч із такими вояками.
Очі його приліпилися до шаблі того, хто був тут вочевидь найголовніший.
— То ти готовий латник! — зрадів Мирон. — А це що таке?
Він підняв Данилову дерев’яну шаблю, що лежала, забута, у траві й зацікавлено роздивився. Кожен з вояків тягнув руки, аби її помацати. Сотник звичним рухом обхопив руків’я і махнув іграшковою зброєю. Потім кинув оком на недороблений вулик, стружку і запитав:
— Сам зробив шаблю?
— Сам… — невдало витиснув із себе Данило.
— То я тобі справжню подарую, — пообіцяв Мирон. — Будеш княжі володіння стерегти! Не соромно у таких літах голою сракою світити і патиком вимахувати?
Усі загиготіли так, що хлопець мимоволі почервонів та зіщулився.
— Ну, ну, не бійся, ніхто не образить…
Гатило дужо поляскав його по карку, але парубок встояв. На крики та регіт з хати вибігла тітка Килина і злякано застигла у дверях.
— Де ґазда твій? — запитав сотник.
— До Брацлава поїхав ще учора…
— Навіщо?
— Мед продати повіз. Казали старшина, податок буде…
— Буде, — запевнив Мирон. — Мужу твому скільки літ? Здоровий?
— Та яке — здоровий…
— То піде камені лупати. А ти, хлопче, готуйся вояком стати. Шаблю тобі найкращу дамо.
— Та я… яку шаблю? — заголосила тітка. — Це ж дитина! Сирота, ми пригріли! Йому ще й тринадцяти літ нема! Де таке видано? Не дам!
Вершники гиготіли усі разом, заскакуючи у сідла.
— Не слухай баби, парубче, справжнім вояком будеш, — кинув на прощання Гатило, і копита загупали далі.
Данило, переступивши кілька кроків, опустився на ковбан. Його дерев’яна шабля, що кинув сотник, валялася поруч, але він лише посунув її ногою. Тесло також не лягало у долоню. Робити нічого не хотілося. Слова княжого сотника та регіт продовжували звучати у вухах.
Тітка Килина товклася поруч, йойкаючи, адже не схильний до вражень хлопець мовчки застиг на місці, згрібаючи щепи та стружку.
— Господи… врекли, іроди!