Решту часу Лук’ян залишався вірним собі. Минали роки, а він, прокинувшись разом із сонцем, ішов на площу, де стояли кишли. Єні-чері були могутніми воїнами. Число їх, щоправда, дещо зменшилося, та щоранку чорбаджі виводили свої загони і розпочинали виснажливі тренування. Вони швидко бігли поміж кишлами, підстрибували з важким камінням у руках, до нестями розмахували зброєю, намагаючись не покалічити один одного.
Лук’ян з останніх сил прагнув не відставати. Їхній старший — ага — виконував наказ Хизира і щовечора, коли сонце торкалося моря, новий воїн ставав до бою з нестримним Лукані. Усе відбувалося не так, як у двобоях османів між собою. За усього бажання чужоземець не міг бути сильнішим за найслабшого з них. Та подивитися на це не раз збиралося багато народу.
Здавалося, Лукані бачить на крок уперед. Його легка шабля рідко зустрічалася зі зброєю супротивника, а він намагався уникати зіткнень. Його ноги стали швидкими, а очі могли бачити усе — навіть те, що станеться лише за мить. І тоді вістря клинка, який колись викували ці самі, не створені для важкої роботи руки, не по-справжньому вражало сильного та досвідченого воїна. А другого дня його місце займав наступний, який умів щось інше і що мало стати відтоді надбанням чужоземця.
Будучи наближеним слугою Хизира, Лук’ян міг брати собі будь-яку їжу, коли хотів, а володар, повертаючись із походів, щоразу пропонував йому за вірну службу винагороду із захопленої здобичі. Лукані не брав нічого. Та одного разу прийшов до володаря і попросив тканини. Ця темно-сіра, майже чорна тканина впала йому в очі, а рука наче сама потягнулася торкнути її. Відтоді цей дотик не забувся, а потребу вдягнути це на себе відчував щодня.
За роки жорстоких поневірянь під палючим сонцем та у солоній воді його шкіра витримала стільки, що наче сама попросила відпочинку. Одяг, який шили ремісники для єні-черів і до якого пристосувався Лук’ян, тепер здавався чимось не таким. Не раз доводилося бачити місцевих емірів, які приїздили до володаря реїсів. Спочатку здавалося дивним, що люди ці під немилосердно спекотним сонцем намагаються цілковито загорнутися у тканину. Та лише спробувавши це сам, Лук’ян зрозумів, у чому річ. Вона захищала, не пропускаючи жорстокі промені.
Власноруч уночі він пошив собі широку джеббу, схожу на ту, що носив Абу Хашир, тільки ширшу та вільну у плечах, а під неї хаїс із тієї ж тканини. Насолода була такою, що навіть думка про можливий гнів Хизира її не зменшувала. Та володар був у доброму гуморі й зранку лише посміявся, обертаючи новоспеченого реїського «еміра». Негайно ж було прикликано одного зі шевців, який за наказом Хизир-реїса створив ще дві таких самих одежини. Відтоді Лук’ян постійно ходив у цьому.
Здавалося, зручний та приємний одяг допомагає битися, захищаючи від ворожої зброї. Навіть думки, що тепер народжувалися у голові Лукані, були ще швидшими та дотепнішими. А одна з них надовго забрала його від створення у фортеці Аль-Джазаїра сонячного годинника, який мав до цього лише емір Тлемсени. Думка, що з колодязя можна діставати швидко й багато води, засіла у ньому й не давала спати ночами. І головною частиною цього задуму було не що інше, як колесо від гарби.
За наказом Хизира ремісники зробили велике колесо та вісь. Глиняний посуд для цього не годився, бо швидко бився на черепки, тому три кузні запрацювали тепер тільки на постачання фортеці водою. І все вдалося. Величезне колесо крутили четверо бедуїнів, а з темної прірви колодязя, прип’яті до нерозривної мотузки, вилазили одна за одною залізні чаші, зроблені з іспанських кірас, у які вдягалися воїни невірних, а прісну воду нескінченним потічком заливали туди, куди належало.
Марко де Агостіні давно оклигав од важких ран і також був завжди біля Хизира. Та Лук’янові, котрий умів читати замисли рук та ніг супротивників, ніяк не вдавалося передбачити думок неаполітанця. Що залишилося у його скаліченій голові? Чи зачаїв злість і за першої нагоди вдарить у спину?
Тепер де Агостіні поводився з Лукані як з усіма й кілька разів навіть спостерігав його двобої з єні-чері. Манери спілкування Марка, який також був вигнанцем християнської землі, завжди відгонили чимось незбагненним. А у звертанні «синьйор», яке той без розбору застосовував до будь-кого з реїсів залежно від свого настрою, завжди чулася насмішка. І хоча розуму неаполітанця вистачало тільки на розмахування клинком, робив він це майстерно, а думки його прочитати було годі, як не намагався Лук’ян.