Силач Уолвут, якому належав цей пересувний театр, незмінно розкривав свої дужі обійми, і від картини їхніх взаємних вітань юрба на якийсь час забувала про виставу. Обидва велетні довго жмакали одне одного, відриваючи від землі-матінки, доки ця забава не набридала, і тоді Уолвут питав одне й те саме:
— Ну що, не надумав? Удвох ми б утримали піраміду, що сягнула б аж до балкона палацу штатгальтера. Нас запросили до Гента. Ти був у Генті хоч раз? Там стільки народу! Нас на руках носитимуть!
— Скільки пам’ятаю, тебе щотижня запрошують до Гента, — глузував Данило, — але ти досі тут! Навіщо тобі туди? Давай краще зі мною! Навесні ми відпливаємо у Новий світ. Ти чув про таке? От там ми удвох справді зможемо щось утнути!
— Скільки пам’ятаю, ти щороку відпливаєш до Нового світу! — гиготів Уолвут, — а досі тут! Давай краще з нами. Сам імператор Карл Іспанський до Гента прибуде!
— Чорти б його забрали, їхнього імператора! — лаялися навколо.
— Притримай язика, — відповідало не менше голосів, — бо ось туди потрапиш. Бачиш — зовсім поруч…
Місце страт височіло під стіною з балконами. Вони були праві — ешафот у цьому місті, як і в інших, рідко простоював, і не часто траплявся тиждень, упродовж якого нікого не заводили туди, аби позбавити життя тим чи іншим засобом залежно від важкості провини перед короною та Святою Церквою.
Обійшовши базарну площу, Деніел прямував до ратуші, щоби встигнути на месу, яка відбувалася у костелі щонеділі в один і той самий час. Завмерши, він слухав звуки орга́на, вникаючи у слова проповідника, в яких із кожним роком знаходив новий та новий зміст. А потім просив у Господа милості для себе, не забуваючи й про інших. Він просив для дейхграфа Йоганна Ван Герста здоров’я та спокою душі, навіть якщо тому не вдасться знайти свого кривдника — князя Глинського Михайла, молився за те, щоб імператор Карл змінив своє рішення і його господарю вдалося переплисти найбільше море та знайти нові землі. Щоби старий Вілфорт довго залишався на цьому світі поруч із ними, щоб ван дер Молена та всю сторожу замку, якщо виникне бій, обминули ворожі клинки й арбалетні стріли, щоб усі його мешканці щороку мали багатий урожай та не страждали від недуг. І ще багато чого встигав попросити Данило для добрих людей, яким завдячував тим, що йому самому було тепер справді добре.
Саме одноногий Вілфорт найчастіше складав йому компанію для мандрівок до Гронінґена. Старого не надто цікавили торги та розваги на площі й зовсім не надихали молитви. Зате коли закінчувалася меса, він помітно веселішав, бо як з ним, так і без нього далі Деніел прямував до харчевні з назвою «Вино під в’язом». Там варили найсмачніший грог, із двох діж завжди у достатній кількості тік темний та світлий ель, а запах смаженини і спецій чувся за кілька вулиць.
— Гарного дня, мастере Деніеле! — вітався Рассмус. — Рано ви сьогодні. Напевно, ваш шлунок не дозволив сповна помолитися за здоров’я усіх благовірних городян і привів сюди о такій годині.
— Ну що ви, метре! — жартував у відповідь Данило, — месу я відбув як годиться, до самого кінця, а у своїх молитвах не забув і про кращого кухаря усього фламандського узбережжя.
— Ох, як приємно це чути від справжнього чоловіка, який знає толк у їжі! — цямкав язиком той. — Та як би не було, у мене завжди все готове. Сьогодні я накрию вам столик під в’язом. А кімнату для відпочинку зготують нагорі. Ви ж залишитеся до ранку?
У цій справі Данило справді знав толк. Попиваючи ель, довго слухав Рассмуса, який розпинався в оцінці численних, досі не пробуваних страв, аж поки не обирав кілька тих, що здалися найкращими, а потім не міг зупинитися, поїдаючи їх. У такі години йому здавалося, що кращого життя не буває, і наступної неділі варто буде обов’язково помолитися ще й за те, щоб гер Йоганн викинув з голови дурну думку про якісь нові світи. Навіщо вони потрібні, як і тут усе так добре!
А коли на вулицях сутеніло, навколо починали звучати жіночі голоси та сміх. У харчевні ставало ще веселіше. Їх було багато, і більшу частину Данило вже добре знав. Вони пурхали поміж столами, наче метелики, та чіплялися до відвідувачів, заохочуючи до знайомства. Біляві та чорні, у довгих яскравих сукнях зі шнурівками на таліях, вони крутилися й біля нього, всідалися на коліна, знаючи, що на цей широчезний дубовий стіл обов’язково накажуть принести глечик із пахучим грогом та печива, а потім довго розповідатимуть усілякі кумедні дурниці про бої у завжди теплому морі, де не буває снігу, гармати, англійських каперів і казкову країну, в якій їздять на горбатих конях серед будинків, круглі дахи котрих зроблені з чистого золота.