Повільно зігнувшись, Деніел поставив дорогоцінну здобич на каміння та обернувся в інший бік. Розуміння, що сталося, надходило поступово. Іспанські вояки гиготіли, адже їм удалося повеселитися. Це був жарт. У руках одного з них ще димівся після пострілу аркебуз. Його обличчя висловлювало усе, хоча сам Данило застиг нерухомо, не звертаючи уваги на плескання по плечах та вигуки захоплення.
Він не розумів мови тих, хто прийшов сюди за наказом імператора, проте веселощів серед непроханих гостей поменшало, а непривітні вигуки й запрошувальні жести чорних рукавиць із білими манжетами свідчили про те, що такий розвиток подій не викликав у них захоплення.
Данило виглядав вищим на голову і мало не удвічі ширшим у плечах від кожного з них і це насамперед дратувало прибульців, до того ж місцевий вискочка дивився на них, не приховуючи відрази. Крики іспанців почастішали, і вони вказували на нього пальцями, роблячи відверто запрошувальні жести. Натовп розступився в очікуванні нового видовища, а відчуття, що сьогодні таки не обійдеться без крові, стягало людей сюди.
Та сподівання голодної юрби цього разу не виправдалися. Це вже не був Данило, здатний хапатися за дровиняку за першої-ліпшої нагоди. Роки з ван Герстом зробили свою справу, а вірний Кунрад, залишаючи назавжди свого вихованця, таки зумів передати йому набагато більше, ніж просто уміння вражати ворога мечем.
Тому кам’яний погляд командира замкової сторожі несподівано зм’як, і проста щира усмішка осяяла грубе обличчя. А знявши капелюха, він зробив пірует із низьким уклоном, спрямований до тих, кого насправді бажав би порубати на шматки. Рух цей виглядав настільки незграбним і водночас так приворожував, що натовп зайшовся реготом. Сміялися й іспанські вояки. Трималися за животи, вказуючи пальцями та вішаючись один на одного.
Обмежившись цим, Данило вдягнув капелюха й пішов геть. Площа порожніла. Кірасири Його Імператорської Величності, задовольнивши свою гордість, посунули до харчевні, натовп розсіявся. А під жердиною, прихиленою до балкона, так і залишилися стояти каліка з капелюхом, блазень із дзвіночками та дівчина у трико.
Цей день змінив усе його подальше життя, хоча мав стати останнім у ньому.
Вранішнє сонце уже встигло відокремитися нижнім краєм від моря і починало палити. Море дихало, його могутні груди ледь-помітно підносили та опускали застиглі в бухті галери. Та коли нога ставала на порепані дошки, цей рух уже відчувався по-іншому і кликав до дії.
Його привезли до галери Хизир-бея, і Лук’ян видерся нагору, дивуючись, що ял одразу ж завернув до берега. Двоє бедуїнів швидко гребли назад. Унизу, куди не сягали промені, мовчки сиділи Сінан, П’ялі-араб, де Агостіні та Сіді-алі — усі ті, кого вважали найвірнішими й наближеними до володаря.
— Я закликав тебе для важливої розмови, — сказав Хизир, який сидів посередині, широко розкинувши ноги у чоботях із загнутими догори носками.
Руки його покоїлися на шаблі, що впиралася кінцем у палубу, а в позі вгадувалася нетерплячість. Решта мовчали.
— Слухаю, володарю, — вклонився Лук’ян.
— Ти бачиш, що на галері нема слуг, реїсів, гребців? Лише ті, у кому я впевнений, наче в собі самому?
— Так, володарю.
— Того, що ти почуєш, не мусить знати ніхто. Переказане бодай слово означатиме для тебе смерть. Ти готовий померти?
— Так, володарю.
— Можеш сісти. Зараз галера вирушатиме у бік сходу сонця. Ми попливемо до Каірвана, щоб зустрітися з халіфом Мухаммадом Аль-Хасаном у його палаці. Ти пам’ятаєш його, адже торік прислуговував мені на полі шатранджу.
— Так, володарю, — кивнув Лук’ян, — я пам’ятаю усі ходи, що зробили твої фігури, так само, як і кожен його хід.
— Це добре, — вдоволено мовив Хизир. — Тому я тебе і прикликав.
— Отже, буде нова гра, і мені належить…
— Буде, — перебив Хизир, — дуже важлива гра. Найважливіша відтоді, коли ми стали воїнами Аллаха. Тому запитую тебе: чи пам’ятаєш ти ще щось, окрім фігур на полі.
— Усе, володарю, — упевнено мовив Лук’ян.
Вони питали наперебій, не раз усі водночас, і Лук’ян, наче відбиваючись, розповідав про присутніх з боку халіфа, будову палацу, розташування його серед вулиць, відстань до берега. З тих, хто зібрався зараз на галері, лише Сіді-алі плавав з ними минулого разу, але усіх цих дрібниць він просто не пам’ятав.
Коли реїси виговорилися, знову настала черга Хизира:
— Ти й цього разу прислуговуватимеш мені на полі, бо халіф обов’язково влаштує шатрандж. Дивись уважно. У тебе гострий розум.