— Ми переможемо халіфа, володарю, — упевнено заявив Лук’ян.
— Мовчи, нещасний! — гримнув Хизир. — Нам не треба перемагати на полі шатранджу. Ми маємо перемогти його насправді. І якщо не зробимо цього, усіх нас чекатиме страшна смерть. Запитую ще раз — ти готовий померти?
— Так, володарю.
— То слухай мене. Халіф може бути зрадником. Ми цього не знаємо, але думаємо, що він міг знюхатися з невірними, як зробив це колись давно емір Тлемсени. Якщо це правда, ми воюватимемо з ним. Якщо ні — матимемо його за союзника і разом під прапором Великого Аллаха воюватимемо з невірними. Але щоб вирішити, потрібно це зрозуміти. Навесні припливуть невірні. І ми повинні знати — з нами халіф чи ні. Зрадив він Аллаха і знюхався зі шайтаном, чи вірний нашій справі? Усі, хто сидить тут, — великі реїси. І ми не боїмося йти до палацу ворога. Але нам треба діяти першими. Тоді переможемо. Мені нецікаво, що робитиметься на полі. Я мушу знати, що робитиметься у голові халіфа. Марко вважає, що ти можеш читати думки.
— Не можу, володарю, не гнівайся, — опустив очі Лук’ян. — Але вмію передбачати дії ворога у двобої, вивчивши його.
— От і спробуй передбачити дії халіфа. Вивчи його за той час, що перебуватимеш поруч. Але не на полі. У палаці. По-справжньому. І усе, що побачиш підозрілого, говори мені на вухо, адже саме так і відбувається гра. Нехай думає, що ми переймаємося нею. І якщо у нього справді завівся шайтан, а ми цього не зрозуміємо — горе нам!
— Ми зрозуміємо, володарю, — запевнив Сінан. — Усі разом зрозуміємо. І якщо хтось переконається у цьому перший — клич повинен бути «бий шайтана!»
— Нема для мене спокійного місця на землі, — зовні байдуже зітхнув де Агостіні. — Звідти довелося втікати, бо, бачите, там зі сатаною воюють, тобто з дияволом. Тут — із шайтаном. А страждати мусить бідна голова художника.
— Вона бідна, бо досі не знає, з ким — із Аллахом чи шайтаном, — так само байдуже кинув у відповідь Хизир. — Через те й бідна.
— Головне, що вона справно служить володарю, — відказав Марко.
— Бий шайтана… — тихо повторив Сіді-алі.
Бей Аль-Джазаїра подолав відстань морем трьома галерами за три дні. Це мав бути мирний візит. Щоправда, гребцями на них пливли озброєні до зубів реїси. На носі кожної встановили дві важкі гармати. Палац халіфа стояв у межах досяжності гарматного пострілу, якщо пришвартувати галеру. Тому навіть якщо дві доведеться залишити на вході до бухти, Хизир мав надію на підтримку.
Утім, усе відбувалося спокійно. І в старого реїса поступово відлягало від серця. Палац халіфа не кишів воїнами. Мухаммад Аль-Хасан залишив звичайну сторожу, адже зустрічався із другом та союзником. У бухті й біля берега гойдалося кілька халіфських галер, на яких також не відчувалося руху. Пильність гостей розвіювалася від бездоганності прийому володаря Магрибу сама собою, наче морська вода, що накочується на піщаний берег, намагаючись залити його, проте зникає у піску, залишаючи тільки піну.
Та коли дійшло до шатранджу, Лук’яна охопили незрозумілі підозри. Мухаммад Аль-Хасан поводився невимушено. Прийому був радий, а почет халіфа щиро переймався лише перипетіями гри. Гості їли, пили, спокійно розмовляли.
Лук’ян справді не вмів читати думок, як не намагався, а на звичаях прийомів розумівся не більше, ніж усі інші. Тому й відчув розгубленість. Усе його вміння полягало у можливості вивчити та передбачити дії ворога у відкритому двобої. А цей двобій відбувався тільки на полі, де пересувалися дерев’яні різьблені фігури. То, може, діяти потрібно все-таки там?
Відтоді увага Лукані перекинулася до шатранджу. Він вирішив якщо й не виграти, то поставити халіфа у важке становище, щоб той почав нервуватись. А тоді… Усі володарі Іфрикії бажали насолоджуватися власною величчю, отже, не варто було засмучувати майбутнього союзника повною перемогою. Кілька вдалих ходів зробили свою справу, і захист супротивника затріщав по швах. Ось тут і народилася головна підозра щодо справжніх намірів халіфа. Йому було байдуже. Мухаммада Аль-Хасана не цікавили гра та перемога у ній, а отже, халіф переймався чимось іншим.
Намагаючись зрозуміти, що до чого, Лук’ян затягував гру, віддаючи перевагу суперникові, а потім знову беручись до справи. І таки знайшов слабке місце у ворога. Не на полі — тут. До вух його долетіло слово, яке халіф тихо сказав своєму сібі. Хлопець уклонився і, покрокувавши клітинками, переніс білого альфіті в інший кут поля. З позицій шатранджу цей хід був не надто вдалим, проте Лук’ян розгубився, бо чітко почув, як з уст халіфа при цьому прозвучало «ракіб», а виразні тонкі губи володаря Іфрикії промовили саме це слово.