Це доводилося йому бачити кілька разів. Одного разу, як був іще менший, хоча вже й мав силу, до села прийшли двоє. Казали хлопці, що з Дикого поля. Старший був поранений. Жили днів зо три у покинутій хаті. А потім налетіла дружина з Брацлава. Саме жнива були. І ті двоє через поле втікали. Якраз у житі й наздогнали їх вершники. Бачив Данило, як шабля розрубує. І як кров ллється. І як життя з людського тіла виходить.
А торік, як від татар утікали, згодом, коли поверталися, бачив тіла селян — голі, порубані. Устима Верету, який з лівого берега, у лісі пораненого знайшли. Стріла татарська в боці у нього стирчала. Вже ледве говорив. Тільки Богу молився. Так і помер.
Схопивши обидві шаблі, Данило заховав їх у клуні подалі від очей, щоб оті думки не приходили.
Віз заїхав у млин, і Грицько, крекнувши, потягнув мішок із зерном.
— То як молоти, правдиво? — ще раз перепитав мірошник.
— Правдиво, правдиво… — зітхнув Буйтур Сова, всідаючись на низенький ковбан. — Так молоти треба. От і змелеш. Кажеш, учора княжі в тебе були? Вже не прийдуть.
— Треба було, однак, в іншому місці, — прошепотів Грицько, наче хто міг почути. — Не вільно мені…
— А мені вільно? — гаркнув старшина. — А срібло людське у льох вільно ховати? Мовчи. Разом живемо — разом і відповідатимемо. Ти вже, мабуть, у штани наклав. Чи, мо’, сухо ще?
— Старший у мене ще на біду товкся, — не звернув уваги на кпини мірошник. — Княжі його запримітили. Сотник так і сказав — будеш у князя служити! За землю Руську кров проливати. Хлопець зблід, мало не впав.
— А ти як думав? — не вступався Сова. — Хтось же мусить! Іди сам до війська! От і дочекалися сраної немочі…
— Буйтуре, а може, із сотником отим треба говорити віч-на-віч? Йому менше вийде. Він не князь. А жити також хоче. Приховає нас од гніву й від ока княжого. Га?
— Приховає… — скривився старшина. — Тут власного хрена у підштаниках не приховаєш, так нишпорять. Князь їм срібло платить. Князь і голову зніматиме. Не згодяться вони. Вже бачу. Вірно служать.
— А до намісника теперішнього? У Брацлав, це ж родич твій якийсь? Буйтуре, сам казав, пам’ятаю!
— Щоб тобі пір’я у роті росло! — визвірився старшина. — Дурню! Який Брацлав? Ти ще не второпав? Не під Брацлавом уже ми. І воєвода нам ніхто. Княжі ми! Князя отого Глинського, якого ще не бачили і, дав би Бог… А як дістанеться князь новий до Брацлава — чув, що отой Гатило казав, — зрада Острозького. Начебто Московії тепер служить. Ніби й землі його усі нашому князеві король відпише. Тоді й своякові мому хиря. І йому згадають усе те, що разом ховали. Ці докопаються, я певен. Плаче диба по нас.
Ще один віз скрипів колесами, заїжджаючи на міст. Гуркіт дощок заглушив розмову, і ще одна постать у чорному, кланяючись та хрестячись, зайшла до млина.
— А де ж святий отець? — запитав Буйтур.
— За справами важливими і найсвятішими застав я преподобного…
— Зрозуміло, — махнув рукою Сова. — Срібло рахувати справи святі не заважають. От коли смаженим починає смердіти…
— Не богохульствуй! — вигукнув дяк. — Не богохульствуй!
Грицько перехрестився, боязко зиркаючи на обох, а заразом прислухаючись, чи, бува, не зацокотять іздалеку копита княжої хоругви. Вода річки Бог шуміла, спадаючи на величезне колесо млина. Товкли жорна. А вони довго сиділи, скулившись під несподіваною бідою, що насувалася невблаганно, мов ніч.
— Гаразд, — зрештою мовив старшина. — Вчинимо так. Усе на татар валитимемо, до кінця. Стояти на своєму. Зі селянами сам говоритиму, з ким належить. Знаю, чим полякати. Та й люди не геть зовсім дурні. Розуміють — сотник поїде, я залишуся. Свитки, на яких писали, — згоріли, у твоїй хаті були. Вона ж згоріла? Ну от. А ти усе записував. На служника Божого не підійме руку, хоч і князь.
Євстафій лише кліпав очима, уявляючи наперед усе, що його чекає. Тим часом Грицько притягнув муку́ і виставив мішок на віз старшини.
— Усе. І не здригайтеся, мов миші від кожного грюку. Не діло, коли на нас вини нема. А на злодієві й шапка горить.
Докульгавши до коня, Сова потягнув за збрую. Рипнули колеса.
— А… — прохопилося в мірошника.
— Чого гакаєш?
— Та нічого, Буйтуре. Якось ніби мішок зерна я змолов тобі.
— Та ж молов ти його для того, аби княжі не подумали, що ми до тебе домовлятися приходили, — засміявся старшина. — Мав би совість ще гакати. Чекай, добереться до тебе новий князь.
Оббиті залізом колеса гуркотіли по камінню, залишаючи у старому млині лише шум води, страх та невпевненість.
На верфі точилася робота — стукали сокири, лунали вигуки робітників, час од часу кіньми тягли деревину, а пили, здавалося, не замовкали ніколи. Щойно на галеон встановили грот-мачту, і тепер, вкладаючи один попри одного, розмотували довгі просмолені канати, збираючись надійно закріпити поставлений грот. Приземкуватий чоловік у подертій сорочці кульгав на дерев’яній нозі, з криками вказуючи, що робити іншим, палицею, котрою увесь час прагнув когось почастувати. З голови його по краях круглої лисини звисали довгі пасма волосся.