— Я хочу бути з вами, — не замислюючись, сказав Лук’ян.
Вигуки схвалення залунали з новою силою, та Хизир випростав ноги, встаючи на повний зріст, і всі знову замовкли.
— Нехай буде так. Тоді слухайте мою волю — більше нема Лукані. Відтепер тебе зватимуть… і ти сам створив це ім’я…
Галери підкидало на хвилях. Під завзяте рипіння бортів численні весла врізалися у смарагдову воду, зчиняючи піну, а чайки, наче п’яні реїси, роїлися навколо, намагаючись перекричати одна одну. І в цьому лементі усі на галерах на хвильку завмерли, адже кожен хотів на власні вуха почути, що вигадав їхній володар.
— Шейтан-бей! — зрештою вигукнув Хизир, здіймаючи догори шаблю. — Шейтан-бей. Нехай від нинішнього дня Всемогутній Аллах оберігає, як кожного з нас, реїса Шейтан-бея, нашого брата.
Крики залунали з новою силою. Біль у боці Лук’яна кудись зник, і лежати було несила. Схопившись за борт галери, Лук’ян спробував підвестися. Його піднесли, допомагаючи. Гупали барабани, підганяючи гребців. Гамір стояв неймовірний. На сусідніх галерах махали руками, підхоплюючи оте загальне піднесення, яке, здавалося, має першим дістатися Аль-Джазаїра, далеко випереджаючи реїський караван.
Барон де Кройн забув про спокій, відколи залишив замок Леуварден. Коні зовсім стишили хід, і карета перевалювалася по горбах, від чого голова його гойдалася на плечах, потрапляючи в обвіконня, коли той, хто найбільше не полюбляв мандрівок, намагався виставити її, з тривогою оглядаючись назад.
Зрештою він полегшено зітхнув. Ліс, де розбійники марилися за кожним деревом, залишився позаду. Польова дорога стала рівнішою, і шляхетний на вигляд літній чоловік у береті з малинового бархату відкинувся на спинку сидіння, заплющивши очі. Та кінські копита зацокотіли зовсім поруч.
Йоганн ван Герст нахилився, зазираючи до карети.
— Як ви, бароне?
— Іще живий. Мюнстерських розбійників нам так і не довелося побачити. Отже, добити мене має ця трясуча дорога.
— Дорогий бароне, нам із вами ще сто літ потрібно жити, — усміхнувся Йоганн. — Інакше для чого ця подорож? Женіть геть похмурі думки. Коли нам зготують оленячі реберця у замку Гронінґен, ви сміятиметеся над оцими вашими жахами, повірте мені.
— Краще б мені зготували їх у замку Леуварден, — пробуркотів той. — Ви самі знаєте, яким випробуванням є для мене навіть недалека мандрівка.
Ван Герст випростався у сідлі та відпустив поводдя, дозволяючи коневі вільно бігти поруч із каретою. Адже дорога стала ширшою, і він сподівався розрадити співрозмовника.
Деніел верхи їхав попереду, пильно обдивляючись навсібіч. Лісова дорога скінчилася, і він також зітхнув із полегшенням. Половина загону розтяглася попереду, друга за його наказом трималася на відстані позаду. Цокотіння копит долітало до його вух. Самі ж вершники не могли чути того, про що говорили гер Йоганн із бароном. Рівнина давала змогу далеко бачити навколо, і Даніел заспокоївся, думаючи про своє. Ззаду долітали тільки уривки фраз.
— Дорогий бароне, — повчально промовляв дейхграф, — пора припинити вагання. Ви чесна відважна людина, та, споглядаючи вашу діяльність збоку, я можу сказати лише це. Усі ваші діяння вінчає тільки несприйняття влади імператора і католицької церкви. У намаганнях проявити себе в цьому ви кидаєтеся з боку в бік. Ваш замок перетворився на притулок для першого-ліпшого, кого загнали у кут Габсбурґ і папські єзуїти. Ви з усіма, починаючи від волоцюг із Гента й закінчуючи анабаптистами. І чого досягли, крім смертельного ризику для власної персони?
Барон слухав мовчки.
— Ваша світлосте, — вів своєї ван Герст. — Пора визначитися. Кілька останніх років я пов’язаний із людьми, які знають, що роблять. З міркувань вашої ж безпеки не називатиму їхніх імен, але повірте тому, хто жодного разу вас не підвів. А сам я упевнений, що зараз ми дотримуємося правильного напрямку.
Рука Йоганна простяглася на схід.
— Ось туди нам. На землі бранденбурзькі, куди не сягає влада папських єзуїтів. Прийом у курфюрста Альбрехта Гогенцолерна стане першим кроком. Небагато європейських монархів спромоглися не підкоритися владі Габсбурґів та Риму. Саме у нього знайшов прихисток Лютер. Саме звідти друкує свої святі книги Жан Кальвін, закликаючи до справжньої віри замість тієї, що продає святотатцям індульгенції, а праведних спалює на вогнищах. Наш шлях у єднанні з ними.