— Скажіть, Йоганне, — мовив барон, — ви… із жебраками? Я не помиляюся?
— Ваша світлосте, ті, кого штатгальтер назвав жебраками, гезами — поки що у переважній більшості справді лише розбійники. Але з часом повстануть усі наші землі від Фландрії до Гронінґена. І тоді всі ми підемо в ліси або вийдемо у море. І нехай нас називають гезами — байдуже. Головне, щоб на землі нашій не стало влади Габсбурґів і католицької церкви. Щоби Святе Писання читали нашою мовою, а церковники не грузли у розпутстві, відбираючи в людей останнє. Там, куди ми їдемо, інша віра й інше життя. Там я сподіваюся знайти розуміння та підтримку.
Погойдуючись у сідлі, Деніел мимоволі слухав ці розмови, зауважуючи щоразу, наскільки близьким до його розуміння було те, про що говорили ван Герст із бароном. Він ніколи не замислювався над тим, до якої віри належить і, прийнявши католицьку, хотів лише мати змогу заходити до храму, щоби бути ближчим до Бога. А розуміння, що люди, які представляють Святу Церкву, творять справи, більше притаманні дияволу, не давало наблизитися до Всевишнього десь там, у глибині власного тіла, де жила душа. Тому, слухаючи їхню мову, Деніел подумки сам собі кивав головою.
— А розкажіть-но мені про людину, яка представить нас курфюрсту, — попросив Йоганн.
— Курфюрст Бранденбурзький Альбрехт Гогенцолерн — від часів знищення ордену — васал польського короля, ви знаєте це, — пояснював барон. — Ян Ласський походить із підданих Жигимонта Старого. Отримавши посвяту, він поступово відійшов від Католицької церкви, ставши прибічником Кальвіна. Перебуваючи у Базелі, купив у Еразма з Роттердама майже усі його книжки та вивіз до Бранденбурга. Ця людина переховувалася у мене близько десяти років тому. Її ідеї звучать дуже близько з вашими, дейхграфе. Він обіцяв відрекомендувати нас курфюрсту, який його цінить. Ось і все. Але поясніть мені, навіщо вам ризикувати, якщо ви збираєтеся плисти у Новий світ? Про це відомо в усій Фризії. Мореплавці, які вирушали туди, верталися не швидше як за чотири-п’ять років. Дехто не повернувся узагалі. Вам також, на мою думку, потрібно визначитися.
Данило завмер. Зараз він мав почути про те, що чекає його далі, бо не відокремлював тепер свою долю від долі того, кому служив.
— Дорогий бароне, це і є складова частина однієї великої справи, якою ми обоє займаємося. Неможливо, зібравши зграю гезів, перемогти імператора Карла. Потрібен час, упродовж якого належить зробити ще багато чого. І плавання до Нового світу — складова частина. Я хочу створити там нову Фризію, яка розквітне, зміцніє та простягне руку старій через океан. Новий світ — це золото, багатства, а без них неможливо воювати та перемагати. Тому, щойно випаде нагода, мої кораблі відпливуть туди. За згодою імператора, зрозуміло, адже воювати з ним іще рано.
Хизир не одразу виконав свою обітницю. На відміну від Аруджа, сліпий гнів міг затьмарити його лише на якусь мить, і якщо упродовж неї не ставалося непоправного, далі діяли розрахунок та витримана лють. А події, що сталися осторонь і на тлі яких зрада халіфа відсунулася далі, змусили надовго забути про її виконання.
Утім, повернувшись до Аль-Джазаїра, бейлербей відрядив кілька своїх галер з наказом розшукати принца Рашида — старшого брата Мухаммада Аль-Хасана, який, на відміну від інших братів, якимось дивом зміг уникнути смерті під час приходу до влади теперішнього халіфа. Його шукали до зими, і коли той постав перед Хизир-беєм, розпочинати похід на Туніссу було пізно.
Старий та хитрий реїс розумів, що як би Мухаммад Аль-Хасан не поводився стосовно нього, інших емірів та своїх рідних братів, — він був халіфом, продовженням Хафсидської династії, а отже, якщо реїс грубо захопить владу, це викличе хвилю обурення в усій Іфрикії. Так чи інакше його назвуть загарбником. А воювати з усім Магрибом Хизир-бей не збирався. Тому поквапився прийняти та приголубити нещасного Рашида ібн Хасана, пообіцявши йому повернення правдивої влади.
Звістки про це покотилися пісками аж до Каїрвана, збурюючи народ, невдоволений правлінням халіфа, а тим часом у бухті Аль-Джазаїра під пильним оком гарнізону Пеньона, який принишк, наче мишаче гніздо, ладнали нові галери, вантажили гармати, охочі йти на Каїрван стягалися до міста. Усе тривало за задумами Хизира.
Плани порушив той, хто був дуже далеко, втім пильно стежив за силою реїсів, що день у день зростала. І якщо Хизир-бей розумів, що колись це станеться, передбачити, як саме й у що воно виллється, навіть йому бракувало прозорливості та уяви.