Найвеличніший радо прийняв намісника з Іфрикії. Його пропустили до палацу, де було скликано Великий Диван, у якому брали участь паші Сулеймана, не задіяні в походах. Присягнувши султанові й висловивши захоплення величчю Істанбула, Хизир відрекомендував володареві своїх башбуків та розповів про походи, які вдалося здійснити до земель невірних за останні роки.
Сулейман сидів у різьбленому кріслі з червоного дерева, оздобленому золотом і каменями, та слухав, схвально киваючи головою. Він не перебивав гостя, даючи старому реїсові можливість виговоритися, і лише іноді щось запитував. Увесь його двір мовчки слухав, розглядаючи тих, кого, незважаючи на задум свого падишаха, вважав дикими розбійниками.
Зрештою Сулейман підвівся і, взявши попід руку бажаного гостя, а в цьому тепер не сумнівався жоден із реїсів, повів до внутрішнього двору, де була змога розмовляти наодинці. Тепер говорив султан, а бейлербей уважно слухав і лише раз відволікся до власних думок, зрозумівши, що спромігся-таки прийняти правильне рішення, не спокусившись на помсту і багатство. Перед ним був справжній володар морів та суходолу, великий воїн Аллаха, перед яким тремтіли невірні, котрі припливали до берегів Магрибу наче господарі, усвідомлюючи власну силу. І це було дорогого варте. Та найголовніше й найнесподіваніше чекало попереду.
— У мене також були дуже важкі часи, — розповідав Сулейман. — Зокрема, коли помер батько і я заступав до правління країною. Серед тих, хто служив великому султанові Селіму, були одні, що сприйняли мене як свого володаря. Були інші, яких я змусив до цього силою або ж розумом. Були й ті, котрі стали ворогами, і з ними довелося боротися. Це величезна імперія з таким числом підданих, що тобі буде важко уявити. Та коли помер великий султан Селім і прийшов Сулейман, серед них усіх лише ти поводився так, ніби нічого не сталося — правив на землях, відданих тобі, присилав галери з багатствами, що йшли до казни, беріг військо, дане тобі під командування. А з послань Мехмет-аги я довідувався про твої походи.
Вони зупинилися там, де закінчувалася мармурова стежка і серед розкидистих невисоких пальм та кущів оливок відкривався вигляд на Бугаз.
— Повелителю, я лише намагався виконувати свої зобов’язання, у міру власних сил. Не гнівайся, якщо у чомусь не виправдав твоїх сподівань… — схилив голову реїс.
— Я ціную таких підданих, про відданість яких свідчать їхні справи, а вже потім слова, — посміхнувся Сулейман. — Тому запросив тебе до Істанбула. Ти великий мореплавець та хоробрий воїн, відданий Аллаху. Ти зумів створити країну на берегах Магрибу і вистояти проти великої сили невірних. Ти завжди залишався вірним своєму повелителю, якому присягнув одного разу багато років тому. Але…
Очі Хизира насторожилися. Що означало «але»? Попри перелічені заслуги, він таки спромігся чимось прогнівити володаря?
— Але… Чи не здається тобі, що титул бейлербея моря — це щось не до кінця визначене?
— Цей титул дарував мені твій батько, великий султан Селім, — твердо промовив Хизир. — Я мав це за велику честь і не замислювався над цим.
— Звісно, — погодився Сулейман. — І ти залишишся бейлербеєм назавжди. Але що цей титул означає? «Повелитель моря»? Це й так усім відомо. Море для мене — незвіданий простір, з неокресленими межами, а звання це нагадує марево, що охоплює його безкрайні хвилі. Я хочу, щоб ти прийняв командування над усіма моїми галерами. Отримаєш титул капудан-паші і владу не лише над усім флотом імперії османів. Ти влаштовуватимеш корабельні ось тут, на березі Золотого Рогу, й набиратимеш ремісників, братимеш кошти з моєї казни, щоби будувати кораблі так, як вважаєш за належне. А потім сам вестимеш флот у походи проти невірних. Ти будеш частиною Дивану, й на твою позицію зважатимуть інші паші. Мені потрібен той, хто зуміє встановити наше панування на морі й понесе прапор Аллаха по його хвилях у далечінь, куди сідає сонце.