Султан говорив далі, а вуха Хизира відмовлялися сприймати почуте. Настільки неочікуваними виявилися слова повелителя. Тим паче, не готовий він був приймати таке рішення.
— Володарю… Я лише реїс. Чи зможу…
— Ти найбільший і найславетніший з реїсів, які плавали цими морями, — перебив Сулейман. — Я знаю своїх підданих. Жоден із них не здатний на те, чого досягнув ти лише власними силами. Ти повинен прийняти владу над моїм флотом.
— А чого вимагатиме від мене повелитель?
— Нічого іншого, — жорстко промовив султан. — Нічого нового. Лише того, що ти робив рік у рік досі. Хочу, щоб наш ворог Карл Габсбурґ, король усіх невірних, не мав на морі спокою ані вдень ні вночі. Хочу, щоб твої галери залазили, наче скалка, до тіла його імперії вічним болем, змушуючи тягтися рукою у незручне місце постійно, не даючи думати ні про що інше. Хочу, щоб його кораблі, відпливаючи од берегів Іспанії, розуміли, що назад не повернуться, щоб там, у себе, невірні боялися виходити на берег і ставати ногами у морську воду. Для цього віддаю тобі усі османські галери. І якщо ти не зумієш цього зробити — отже, так захотів усемогутній Аллах, бо краще за тебе цього не зможе ніхто.
— Повелителю, я вражений твоєю довірою настільки, що важко говорити, — Хизир таки підняв очі й зустрівся поглядом із султаном.
— Пусте, — поблажливо посміхнувся той. — Ми обоє — воїни Аллаха. Коли йдеться про похід, такі воїни вкриваються одним плащем та їдять з одного казана.
— Твоя схильність безмежна. І все-таки… — тепер Хизир ще ретельніше добирав слова. — Я вже не молодий. Мій вік… Чи стане сил до кінця виконати…
— Якщо Всевишній не кличе людину до себе, — дивлячись йому в очі, мовив Сулейман, — безглуздо сісти й чекати, коли це станеться. Отже, справи цієї людини на Землі догодні Аллаху, і їх потрібно продовжувати, доки стане сил.
Ці слова не раз іще звучали у його вухах згодом, коли Найвеличнішого не було поруч.
Похмурий та непривітний Коніксберг лякав заїжджих високими темними стінами, кривими будівлями, безлюдними вулицями з ватагами бродячих псів та мовчазними, відверто непривітними мешканцями. Враження, що назад звідси вже не вийти, він неодмінно справляв чи не на кожного, перед ким уперше відчинялися ворота міста, де правив останній гросмейстер Тевтонського ордену Альбрехт Гогенцолерн.
І справді, перебування у Коніксберзі розтяглося надовго. Не знайшовши у Бранденбурзі ні єпископа, ні герцога, вони мусили спрямувати свій шлях сюди, адже єпископ Ян Ласський мав супроводжувати курфюрста Альбрехта.
Ван Герст не знаходив собі місця, щодня вештаючись до палацу, де отримував незмінні відомості про те, що Його Світлість ще не з’явився і належить чекати. Обличчя його, суворе саме собою, змарніло, ще більше окресливши вилиці та горбатий ніс. Ув очах поступово зникала надія. Куди їхати далі, він не знав.
Барон, махнувши рукою на все, віддався на волю провидіння і просто чекав. Він рідко залишав стіни будинку й, палячи цілими днями камін, годинами дивився на вогонь, кутаючись у плед. Відвідавши курію, де також чекали на приїзд єпископа, Йоганн роздобув книгу, що ченці привезли з Берна, і за два талери взяв її у користування. Тож, відігрівшись, Барон де Кройн сідав до вікна і споглядав на холодну моросінь, читаючи тези Жана Кальвіна.
Після Гронінґена, що став за ці роки рідним, Деніел нудився та сумував. Кожного ранку в задньому дворі будинку, що служив пристанищем для всього загону, залишивши біля дверей варту, він вишиковував решту жовнірів, і тоді кілька годин лунали крики та дзвеніла зброя. Розбещення бездіяльністю могло вплинути на боєздатність сторожі, й він ретельно дбав про це, не забуваючи і за власне вміння. Близько полудня Данило залишав собі трьох на вибір, і бій тривав далі.
Суворо заборонивши пиятику, він дозволяв жовнірам лише по кухлю пива на вечерю. Їжа, яку готували для загону в харчевні за дві вулиці від будинку, не була смачною, і, замочивши у місцевому пиві вуса, Деніел із сумом згадував ягнячі реберця та горохову зупу Рассмуса, сумуючи за пухкими сідничками білявої Гретхен або стрункими ніжками рудої Хелен.
Чутки про повернення курфюрста Альбрехта поповзли містом і швидко дісталися до околиць. Тому зранку наступного дня ван Герст із бароном у супроводі Деніела та кількох слуг вирушили до палацу.
Вони виявилися не єдиними, хто шукав аудієнції колишнього гросмейстера, який на злеті своєї діяльності повернувся до світського життя. Площа вирувала. Прийом у герцога мав відбутися цього вечора. Вислухавши барона де Кройна, командир варти надовго пропав. Тепер час зупинився остаточно.