Той, на кого вони чекали, прибув лише після полудня. Єпископ Ян Ласський приїхав у супроводі місцевого абата та кількох ченців. Ступивши на каміння, він обвів милостивим поглядом паству і дарував благословення. Очі його зупинилися на бароні. Схиливши голову, де Кройн із завмиранням серця чекав знаку наблизитися до найсвятішої особи. Та сталося непередбачене. Поправивши сутану і показавши супроводжувальникам знак чекати, Ян Ласський сам рушив до барона, над яким височіли ван Герст та Деніел. Усі троє смиренно вклонилися.
— Мир вам, діти мої, — промовив єпископ. — І хвала Всевишньому, що дозволив вам щасливо здолати цей шлях. Я пам’ятаю, бароне, вашу гостинність та щирість, з якою ви надавали мені притулок, хоча знали, що потрапите до катівні єзуїтів разом зі мною. Добре пам’ятаю це навіть по сплині багатьох літ. І з радістю чекав на вас, отримавши послання. Ви тут, а отже, Господь не залишив нас.
Усі, хто зібрався на площі перед воротами палацу, мовчки спостерігали цю картину, зрідка перешіптуючись, та чекали, що буде далі.
— Ми підемо до палацу, і я відрекомендую вас та вашого друга дейхграфа Його Світлості курфюрстові Альбрехту. А ввечері усі ми запрошені на святковий прийом. Там і поговоримо про те, з чим ви завітали.
Наказавши Данилові чекати, обоє рушили з єпископом та зникли за важкими воротами, які для цієї особи завжди були відчиненими.
— Пся крев! — почулося іззаду. — Ласський, видно, забув, звідки родом, якщо обіймається з німчурою, навіть не глянувши у бік своїх!
— До небес піднявся. Від німчури нових канонів набрався, до короля підступає. Глядиш, і нам скоро накажуть святі образи повикидати й у нову віру перехреститися…
Деніел неквапно повернувся, ніби міцніше припинаючи коней, та непомітно зиркнув у їхній бік. Він не розумів, про що балакали ці четверо, проте кілька їхніх слів щось наче нагадали. А від одного лише погляду на них стало зрозуміло, що прояв єпископської милості до сусідів незнайомцям не сподобався. Продовжуючи прислухатися, Данило знову повернувся спиною.
Це була, найімовірніше, варта одного з чужоземних вельмож, які прибули на зустріч із курфюрстом. От тільки звідки вони? Четверо продовжували балакати, і мовлені слова дедалі більше здавалися знайомими. Та раптом його пропекло здогадкою. Вони були чимось схожі на слова його мови! Тієї, рідної, напівзабутої, якою давно вже навіть не думав.
Хто ж вони? Данилові жодного разу не доводилося чути, як говорять литваки. Казали, що їхня мова кострубата і не містить жодних схожих слів. Ці люди не були литваками. Можливо, то піддані польського короля, що правив там, де лише починалася річка Бог? Від згадки про неї усередині замлоїло, і руки, завжди тверді та спокійні, відчули незрозуміле хвилювання, котрого не було навіть тоді, коли несподівано наблизився єпископ. Що ж воно таке?
Позаду зацокотіли копита: над’їхали ще двоє. А кроки за спиною змусили Данила обернутися. Один з тих, які обговорювали неувагу єпископа, підійшов і, кивнувши стримано головою у шапці з хутром, щось запитав зовсім незрозумілою мовою.
Данило, приклавши руку до грудей, не менш стримано нахилив голову у відповідь, а слова, що мовив при цьому, залишилися так само незрозумілими для незнайомця. Двоє жовнірів на його запитливий погляд лише похитали головами, бо також нічого не розуміли, тому Деніел тільки розвів руками, посміхаючись чужоземцеві на знак вибачення.
Ті, які щойно прибули, припинали коней, і саме до цих незнайомців були спрямовані наступні слова невдалого перемовця у хутряній шапці:
— Ні біса не розуміє, скурвий син…
Данила наче обпекло. Вояк, який звертався щойно до нього, говорив до поплічника мовою русинів, котрої вуха його не чули стільки років! Від цього ноги самі почали повертати туди, де гуртувалися прибулі. А наступної миті він мусив схопитися рукою за стовпа, бо від несподіванки тіло хитнуло набік. Один з чужоземних вельмож, які позлазили з коней, мав довгі обвислі вуса, а обличчя його спотворював глибокий давній слід од чиєїсь шаблі. Й уже тепер Деніел добре знав, од чиєї. Перед ним стояв Мирон Гатило.
Погляд сотника байдуже ковзнув по кремезному чужоземному воякові, але невдовзі ж повернувся. Гатило посивів. Однак не змарнів. Так само широко стояли розгорнуті плечі, а жилиста рука покоїлася на руків’ї шаблі, піхви якої тепер прикрашало золото. Ще тоді, дуже давно, зеленим хлопчаком Данило їв очима зброю грізного воїна, запам’ятавши кожен ремінець, кожну насічку. Ця, що зараз, багато б заважила золотом, а ще більше сріблом.