Погляд лихих очей намагався пропекти його з-під хутряної шапки, прикрашеної пір’ям. Рот поступово роззявлявся, а ноги також мимохіть робили кроки у бік дебелого чужоземця в чудернацькому береті, котрий надто вже нагадував одного сільського парубка з далекого минулого. Втім, йому також не вірилося.
— Овва… — протягнув Гатило. — Та чи не повилазять мої очі? Це ти, хлопче?
Зрозумівши, що сталося щось дивне, уся їхня варта рушила слідом.
— Не знаю, кого ти думав побачити, сотнику, але це справді я.
Не змінюючи пози, Деніел продовжував стояти, спираючись до стовпа і, опанувавши собою, дивився на ворога.
— Ич, як говорить… — Гатило озирнувся на своїх. — І де заховався, враже сім’я! Батогами засічу! Цього разу до смерті!
— Ти, добродію, видно, не сповна розуму, якщо з батогом проти меча зібрався йти, — посміхнувся Данило. — Іди спочинь із дороги, не хочу я твою сивину кривдити.
— Цур тобі й пек! — визвірився Гатило. — Як до пана говориш? Хапайте його!
Збагнувши, що йдеться до бою, двоє жовнірів стали по боках, криючи спину Данила, а той, відпустивши нарешті стовпа, зверхньо промовив:
— З тебе такий пан, як з мене музи́ка. Біс із тобою, витягай шаблю або йди геть.
— Шаблю?! — продовжував бризкати слиною колишній сотник. — Батогів! З тобою, бидлом, гетьманський полковник, лицар не бруднитиме шаблі! Бидлото! Беріть його!
Інший, той, який також мав на собі шапку з хутра, не збагнувши досі, у чім справа, не квапився приставати на його заклик. Він не розумів мови русинів і своєю, трохи схожою, намагався стримати товариша.
— То у вас там лицар — у кого довший язик? — знизав плечима Данило. — У нас навпаки — у кого шабля більша!
Відіпхнувши поплічника, Гатило вихопив зброю і кинувся на супротивника. Одночасно в руці Деніела блиснув палаш, розсікаючи повітря. Його почет був більшим, та сторожа непривітних прибульців не квапилася кидатися у бій, а лише оголивши зброю, трималася збоку, підтискаючи ворога. Те саме робили добре навчені жовніри Деніела і, виставивши вістря палашів, не давали обійти себе з флангів.
Кілька різких випадів полковника було відбито, і Данило перейшов у наступ, не кидаючись на ворога стрімголов, а готуючи напад із розумом та витримкою. Від усвідомлення, що той, кого належало засікти до смерті ще купу років тому, дає собі раду проти його шаблі, Гатило зовсім сказився і з криком попер на ворога.
Це був справний воїн, сивина якого не забирала сил, а вміння додавала. Шабля у повітрі виробляла дива, перескакуючи з однієї руки до іншої. Тому Деніелу довелося стати у захист, ловлячи мить помилки ворога, вразити якого тепер хотів понад усе, а відчуття, що здатний, подвоювало міць. Лють заважала старому ворогові, й це належало використати сповна.
— Хто ж тебе у полковники взяв? — утішався Данило. — З тебе пилюка сиплеться! Ще й лаєшся, наче конюх…
Сторожа курфюрста бігла від воріт з наміром припинити несподіваний бій на площі. Довгі алебарди з обох боків лягли між супротивниками, заважаючи йти уперед. Але ті не сприймали криків варти та продовжували намагатися вразити один одного. Зрештою, поплічник повис на гетьманському полковникові, а жовніри схопили Деніела за руки.
Командир варти з оголеним мечем став між ними і наказав вкласти зброю у піхви. Його непроникне кам’яне обличчя пашіло гнівом. Їх оточили, і кілька місцевих воїнів побігли до палацу, а коли повернулися, комендант наказав обом супротивникам віддати зброю. Варти ставало дедалі більше, й опиратися жоден із них тепер не мав змоги.
Їх повели за ворота. Глибокий підвал задньої стіни палацу дихнув мороком, і Гатила, який почав, було, смикатися, просто штовхнули у спину. Та не встигли його кістки відгуркотіти довгими сходами, як по них уже вели Деніела, котрий не опирався. Обох зачинили за різними ґратами. Їх розділяло лише два кроки, і якби хотіти, кожен міг дотягнутися рукою до простягнутої руки ворога. На стіні у головному проході тьмяно блимав вогонь смолоскипа.
— Я завжди гадав, що сивина додає розуму, а виявляється, навпаки, — уколов Данило.
— Мовчи, погань, — просичав полковник. — Зараз, ще трохи. Я — підданий короля польсько-литовського Жигимонта, полковник його коронного гетьмана Острозького! І герцог оцей, що Альбрехт, також підданий польського короля. Зараз. Зараз з’ясують, хто тут хто, і тоді…
Задихаючись од люті, Гатило продовжував сипати погрозами. Як швидко повернуться назад ван Герст із бароном, уявити було важко. Якщо курфюрст справді був васалом короля Жигимонта, не дивно, що слухатиме він насамперед Гатила. І не так його, як того поляка, котрий залишився у дворі. Тоді, завершивши справи з єпископом, дейхграф мав нагоду не знайти свого командира сторожі. Але ж до палацу запросили ван Герста! Отже…