— Зараз, хлопче, — трохи заспокоївшись, продовжував муркотіти у вуса Гатило. — Зараз ти розповісиш мені під батогами, а ще краще — на палі, куди поділися мої хлопці, яких послали за тобою, і як ти опинився у цих бусурманів.
— Хто зна… — гмукнув Данило. — Якщо єпископ Ласський для курфюрста значить більше, ніж отой твій поплічник, який залишився на площі, то я навряд чи дочекаюся, заким приїде твій король Жигимонт і визволить тебе. Нам треба повертатися. Але я міг би й без палі розповісти, що сталося.
Гатило довго мовчав, роздумуючи, а потім вигукнув:
— Говори, виродку! Куди подівся мій десятник Андрусь? Куди щезли хлопці? Тільки не кажи, що сам порубав, бо не повірю!
— Чого ж я маю брехати… — знизав плечима Данило. — Правду казатиму. Але спочатку ти мені повідай, де тепер князь Глинський Михайло? Що з ним? Адже сам говорив щойно, що Острозькому служиш. Отже…
— Хто ти, щоби про князів питати?! — зарепетував Мирон. — Як повертається язик твій бидляцький…
— Годі, — обірвав Данило. — Годі патякати. Л-лицарю… Не хочеш — не треба. Але затям: моє слово — проти твого. Інакше не вийде, сотнику. А що було колись — забудь. Я знаю, хто розрубав тобі обличчя. Це зробив фризький воїн на ім’я Кунрад у битві біля замку Андберґен, де твій тодішній господар князь Глинський Михайло воював на боці австрійського цісаря Максиміліана. Ти бився тоді з ним і не вважав це ганебним. Тепер я на місці Кунрада. То нехай тебе не крають сумніви.
Очі полковника висловлювали неприхований подив. Якийсь час він обмірковував почуте, роздумуючи — вірити чи ні. А потім мовив:
— Говори. Я розповім тобі про князя.
— Гаразд, — згодився Данило. — Повірю слову лицарському. Андрусевих хлопців порубали татари. І десятник твій також загинув, отримавши у груди стрілу. Бусурмани везли ясир і зробили засідку. Двоє твоїх лишилося живими, один із них був поранений. Забрали всіх. Ми допливли до самого моря. Там я втік, кинувся зв’язаний у вир. Удалося виплисти.
— Я так і думав, — пробурмотів Мирон. — Але де взялися татари, коли…
— Це сталося нижче за течією, — пояснив Данило. — Вояки твої на рибу в моїх вершах спокусилися. Там очерет. Зненацька напали. Не допливли хлопці до ятерів.
— Наїлися, трясця їм… — сплюнув Мирон. — А той, який тебе продав?
— Хто? — не зрозумів Данило.
— Не пам’ятаю, — зітхнув полковник. — Хлопець зі села, таке нещастя плюгаве. Це ж він тебе вистежив і до нас прийшов.
Ось як воно сталося насправді! Ось чому його, Данила, не один рік мучила думка про те, яким чином княжі вояки знайшли схов. Отже, не вистежили. На готове прийшли. У спогадах спливло худе нещасне створіння з тонкою, наче стеблина, шиєю та хиткою ходою. Данило силкувався, але не міг згадати обличчя того, про кого зараз мова. Пам’ятав лише, що воно здригалося разом із плечима від найменшого шурхоту та кожного слова. Чихоня. Ось. Прізвисько згадалося саме, бо личило не́здалі, яку важко було порівняти навіть із щуром. Прикре відчуття охопило його цілковито, змушуючи забути про сьогоднішні негаразди. Он як. А наздогнав би тоді у лісі або не послизнувся б у човні…
— Твоя черга, лицарю, — нагадав Данило, женучи геть спогади.
— А що тобі до князя? — не зрозумів той.
— Не мені. У пана мого шляхетного до нього борг. Князь після битви тієї його замок зруйнував, і родину вояки побили. Ти ж був там, знаєш. Шукає його дейхграф, усі ці роки шукає. Двобою прагне.
— Довго шукатиме! — розсміявся Гатило. — Перекажи своєму панові, що князь Михайло зрадив короля й підняв бунт, а розбитий ущент продався ворогові — московському цареві. Давно це було. Там і лишився. Кажуть, і того царя також намагався зрадити князь Глинський, та не вдалося. Замкнули у в’язниці. А де зараз — ніхто не зна. На Русі не з’являвся, і землі його король Жигимонт давно вірним людям роздав.
— Зле, — похитав головою Данило. — Дуже страждає гер Йоганн, господар мій, від боргу лицарського. Невтішну звістку принесу йому.
Грюк важких дверей перервав їхню розмову. Сторожа, яка зайшла до склепу, вивела обох до підвальної зали, де вже сиділи командант палацу, кілька наближених курфюрста, ван Герст із бароном та знайомий поплічник гетьманського полковника.
— Говори! — наказали Гатилові. — Чому ти витягнув зброю на площі?
— Це селянин-утікач мого князя, — відповів полковник. — Він не мав права залишати землі свого господаря без дозволу. До того ж, утік з війська, де повинен був воювати за наказом князя, і знущався з мене глузливими словами.