— Тепер ти, — дозволив командант.
— Говори, — наказав Данилові ван Герст, переклавши слова гетьманського полковника, бо той промовляв польською.
— Князь, про якого веде мову цей добродій, — незворушно пояснив Деніел, — зрадив короля Жигимонта. Отже, виходить, я мав іти до його війська, щоби воювати проти вашого ж короля? Я не зрадник. А землі залишив не з власної волі. Мене зловили та продали у рабство татари кримського хана, і лише втікши з полону, я потрапив до дейхграфа ван Герста, вірнопідданого Великого Імператора Карла Габсбурґа, якому надалі вірно служив. Зброї першим я не витягав. У чому ж моя провина?
Рада тривала недовго.
— Іменем Альбрехта Гогенцолерна, великого герцога та курфюрста Пруссії і Бранденбурга, наказую вам двом з’ясувати ваші особисті образи у двобої, який провести негайно у призначеному місці. Якщо ж сторони не бажають більше битися, наказую розійтися у примиренні та не порушувати спокою протягом усього перебування на землях Пруссії.
— Я не бажаю битися, — мовив Данило. — Але якщо цей лицар прагне двобою, то готовий стати проти нього.
— Я полковник коронного гетьмана польського короля, — знову завів Гатило, — і вважаю нижче своєї честі битись із простолюдином.
Суд закінчився. Їх вивели на площу та відпустили. Останній погляд колишнього сотника люто метнувся з-під шапки, ніби намагаючись запам’ятати того, кого й так не забув за стільки років. Торкнувшись берета, Данило зробив реверанс рукою і стримано вклонився. Нагайка свиснула так, що кінь Гатила загарцював на місці, захропівши від несподіваного болю.
Цокіт копит вщухав, гублячись між кам’яними будівлями Коніксберга.
Ватикан жив звичним життям. Оговтавшись від потрясінь, пов’язаних з останнім походом османів, коли турецькі галери мало не сягнули Рима, та безчинств германських найманців, покликаних, навпаки, захищати «вічне місто», осередок ласки Божої заспокоювався під полудневою спекою. Вулиці порожніли, особливо зі сонячного боку, і рух відбувався під протилежними стінами, захищеними будівлями від сонця. Здалека чулося цокотіння копит по бруківці, коли проїжджала карета в супроводі вершників, і тоді жінки з кошиками та брати у рясах лякливо притискалися до стін, пропускаючи ескорт.
Годинник на міській ратуші вдарив двічі.
Минув лише рік, відколи єпископ Алессандро Фарнезе, або ж отець Паулус, став тут господарем, але ті, хто бував у палаці й раніше, відзначали разючі зміни. Ці завжди похмурі покої втратили холодну порожнечу й набули життя та світла, яке зараз пробивалося до зали крізь величезну напівпрозору стіну з різьблених дерев’яних перетинок, обвитих зеленою лозою. У саді цвірінькали птахи. І звук від ударів підков по каменю якщо й долітав сюди, то остаточно губився у густому листі дерев.
Дзвони на ратуші змусили господаря покоїв прислухатися. Ні, браму не відчиняли. Здалося.
— Маркіз затримується, — констатував кардинал. — Не інакше, щось сталося. Можливо, плани імператора змінилися, і тоді все, що ми зібралися обговорити, — дарма.
— На все воля Господа, — глянувши догори, промовив Його Святість Паулус Третій. — Як би не було, ми чекатимемо. Усе це давно назріло, і настав час діяти. Свята Церква не може більше терпіти посягань диявола. Події розвиваються надто стрімко. Якщо раніше нас обходила лише боротьба на суходолі, то тепер темні сили сягнули морем до наших берегів. Я й раніше не міг згодитися з політикою Імператора. Та схоже, що і Його Величність нарешті зрозумів, звідки виходить головна небезпека. Гадаю, не за горами створення Святої Ліги, про яку європейські монархи говорять уже не один рік.
— Орден вирішив підтримати ваші починання, Найсвятіший Отче, — промовив Ауреліо де Ботіджеа, кремезний чоловік, потужна правиця котрого владно покоїлася на папському столі поруч із срібним келихом.
Якраз на цю руку кілька разів зиркнув кардинал Клементе, втім, цей воїн, а тепер магістр ордену Святого Іоанна звик почуватися господарем скрізь, а отже, ніхто не звертав уваги на його підозріливі погляди.
— Наші лицарі готуються до походу. П’ятнадцять галер уже озброєні та чекають наказу. Барон де Гропе готує Санта-Анну. Встановлюють останні гармати. Ця каракка варта десяти португальських галеасів. Ви побачите її міць. Ми розворушимо це кубло сарацинських розбійників, клянуся Богом!
На це Алессандро Фарнезе лише невизначено скривився. Ставши Папою, він не змінив звичок. І якщо раніше для його рішень, окрім волі Господа, нерідко мав значення здоровий глузд, то тепер це вважали Святим Провидінням.