— Сину мій, — інтонації Його Святості віддавали повчальністю, — я радий чути, що лицарі зуміли поставити справу Господа вище особистих образ. Це робить честь ордену, до якого наш Імператор не завжди був справедливий і не завжди по заслугах оцінював внесок ваших братів. Тепер не до цього, і ми повинні згуртуватися проти чуми, що насувається з півдня. От тільки усі ви помиляєтеся стосовно суті явища, з яким збираєтеся воювати. Це не зграя розбійників. Це сильний та хитрий ворог, озброєний, окрім турецьких гармат, ученням диявола.
Ледь помітна посмішка торкнула вуста синьйора Ауреліо, проте від Папи, який навіть не дивився у його бік, це не сховалося.
— Дорогий магістре, — продовжив понтифік, — ви відстали від подій, застрягши на вашому острові й ведучи спосіб життя, не надто відмінний од тих самих піратів. Не заперечуйте. Я знаю це напевно. Відколи цей тягар ліг на мої плечі, я переймаюся благом усіх християн цивілізованого світу. Відтоді наші брати, віддані справі Христа, роз’їхалися по світі, й безпосередньо від них мені відомо те, про що ви навіть не підозрюєте.
— Що хочете цим сказати, Найсвятіший Отче? — не зрозумів лицар.
— Наприклад, що знаний вам ватажок розбійників Хизир, якого тут, у Європі, кличуть Барбароссою, вже не пірат. І навіть не капер. Він вступив на службу до Сулеймана, але отримав при цьому замість каперського патента титул паші. Формально він тепер вищий чин регулярного війська османів. Султан призначив його головнокомандувачем свого флоту. А це багато що означає. Хизир тепер адмірал, хоч як абсурдно це звучить.
— Тоді про це належить говорити з Доріа, — зневажливо гмукнув Ауреліо де Ботіджеа, отримавши від кардинала новий відверто ворожий погляд.
Та Папа не зважав:
— А з адміралом Доріа вже була про це мова. І на відміну від вас, синьйор Андреа тверезо сприймає ситуацію. Доріа поведе об’єднаний флот християн, і, на щастя, йому не бракує розуму сприймати справжній стан речей. Дорогий магістре, коли Барбаросса плавав лише на власних галерах із командами, складеними з диких берберів, він і тоді топив кораблі християн, у тому числі вашого ордену. Що буде тепер, коли за його розбійницьких звичок та уміння капітана з ним попливе увесь османський флот?
— Загроза є, — похитав головою магістр, — проте, вважаю, Святий отче, ви перебільшуєте.
— У жодному разі, — тепер Паулус Третій нахилився до нього. — У жодному разі, сину мій. Та навіть якщо й так, Свята Церква вимагає від нас бути пильними, бо Диявол не спить. І то не лише мої припущення. У стані імператора також усе розуміють. Габсбурґ дуже добре усвідомлює загрозу, що виходить не так від берберських піратів або ж османських галер, як саме від цієї людини. Спроба знищити Барбароссу через халіфа, який уклав союз із Карлом, провалилася. Ми повинні зробити нову.
— Засилати шпигунів — не справа лицаря, — байдуже зауважив синьйор Ауреліо. — Втім, якщо Найсвятіший Отець вважає це за потрібне…
— А для боротьби з дияволом годяться усі засоби, — перебив Папа. — І ми разом використаємо й цей також. Увесь той непотріб без Барбаросси просто розпливеться по кутках і грабуватиме далі у міру власних можливостей. Із Барбароссою це ескадра. Без нього — просто розбійники, пірати. Сподіваюся, ви не заперечите цього?
— Ні, Ваша Святосте, — схилив голову магістр.
— Слава Всевишньому! — звів руки до неба Фарнезе. — А ось і ті, кого ми зачекалися.
Розчинилися масивні двері, й у супроводі братів-монахів до зали увійшли маркіз де Васто та отець Бертольдо, абат місцевого монастиря. Відрекомендування тривало недовго, і Паулус Третій знову перебрав ініціативу.
— Отець Бертольдо з честю виконав доручене завдання, і завдяки йому ми зараз стільки знаємо про спільного ворога.
Абат лише мовчки схилив голову. Поцілувавши перстень на руці Папи, маркіз де Васто запитався про здоров’я Найсвятішого та висловив готовність сприяти благим справам.
— Це схвально, сину мій, — зауважив Паулус Третій, — що ви відгукнулися так швидко. Настали часи, коли всі праведні люди мають згуртуватися під прапором Христа. Я знав, що ти не залишиш свого духовного наставника. Гадаю, абат розповів тобі дорогою усе, про що тут ітиметься.
— Так, Найсвятіший, — мовив маркіз. — Мені було цікаво зіставити те, що я знав, і нове, про що розповів отець Бертольдо. Відвідавши двір імператора у Мадриді, я наче накидав у голову стільки, що втратив дар мислити. Після розмови ж із абатом усе ніби розклалося по полицях і вмістилося багато іншого, чого не знав навіть Його Величність.