— Абат Бертольдо — моя правиця у багатьох важливих справах, — згодився понтифік. — Але перейдемо безпосередньо до головного. У нашої Церкви багато вірних синів, за допомогою яких задум вдасться, я вірю. Ми знищимо диявола. Імператор Карл, як і личить воїнові, намагався діяти через ворогів Барбаросси. Ми ж спробуємо навпаки — через його друзів та пособників. Святі брати, вихованці абата, побували скрізь. Завдяки їм ми знаємо, що у почті Хизира є християнин. Звуть його Марко де Агостіні, колишній синьйор, виходець з Неаполя. Тому я й дозволив собі запросити вас, маркізе, для розмови.
— Де Агостіні… — вражено повторив гість. — Чи не той це Марко, з яким я був близько знайомий у Болоньї? Ні, не може бути…
— Може, — запевнив Фарнезе. — І я розповім тобі про цю людину більше, ніж ти знаєш, хоча свого часу ви захищали один одному спину й ділили їжу та воду, а потім ти намагався випросити для нього помилування у Великого Інквізитора.
— Звідки вам відомо? — не второпав маркіз.
— Свята Церква повинна знати усе як про своїх синів, так і про зрадників, що продалися дияволу. Тепер Марко де Агостіні перебуває поруч із нашим ворогом. Уже багато років. Утікши від Святої Інквізиції, він потрапив до берберських піратів, а там завдяки своєму вмінню володіти рапірою впав ув око їхньому ватажкові. Ця людина завжди біля Барбаросси, який у свої роки твердо тримає шаблю у руці, а відточує майстерність якраз за допомогою цього блудного сина, котрий продався дияволу. Висловлюючись звичною мовою, він є командиром особистої гвардії короля морських розбійників, тому завжди поруч із ним.
— Це здивувало мене лише на початках, — мовив де Васто. — Тепер я розумію, що інакше бути не могло, адже справді близько знав Марка. Це було у давні часи, коли я починав служити у гвардії короля Сицилії. Мене скерували до Болоньї, і там, у школі синьйора Трамаццоне, познайомився з Марком де Агостіні. Він був кращим з усіх учнів великого майстра. Будучи походженням із збіднілої, колись відомої неаполітанської родини, Марко прикипів до різних мистецтв і сплачував за уроки відомим художникам та скульпторам грошима, заробленими на бретерстві. Чомусь ми зійшлися. І коли його поранили, я допоміг Марку влаштуватися до гвардії, в якій щойно отримав титул лейтенанта. Король благоволів моєму батькові. Згодом, під час війни з повстанцями, де Агостіні врятував мене з оточення. Я мав загинути. Після придушення повстання я відбув на Сицилію, а Марко залишився. Відтак почалися його нещастя.
— Він знюхався зі сатаною! — вигукнув кардинал Клементе. — Ви це хотіли сказати, маркізе?
— Я не пив вина у його компанії з дияволом, тому не готовий свідчити про такий гріх синьйора де Агостіні, — холодно і водночас не приховуючи іронії, промовив де Васто. — Знаю лише, що сталося усе тоді, коли він почав домагатися руки Джулії Сфорца, претендентом на яку завжди був молодий барон де Толедо. Цей син знаменитого роду без уявлень про честь. Марко розправився тоді з чотирма його найманцями. Кажуть, де Толедо доніс на нього Великому Інквізиторові Хіменесу.
— Я детально цікавився тією давньою справою, — знову вставив зауваження кардинал. — Марко де Агостіні був визнаний грішним через зображення на своїх картинах людського тіла, угодного Сатані. Це правда. Суд відбувався…
— Святий отче, — не здавався маркіз, — я бачив на власні очі творіння Марка. І не знайшов там впливу диявола! Я говорив про це з кардиналом Хіменесом на аудієнції!
— Тихіше! Тихіше, дорогий маркізе, — втрутився Його Святість, побачивши, як починають вирувати пристрасті. — Не забуваймо, що тут зібралися благовірні християни для того, щоби робити одну справу.
— Пробачте, Найсвятіший, — виправився де Васто. — Але кардинал прислухався до мене. І якби Марко не наблудив сам, ми змогли б виправдати його.
— Наблудив — легко сказано, — не заспокоювався отець Клементе. — Він заволодів зброєю охоронця, перебив сторожу та зник. Заколов їх, немов свиней!
— Учинок, гідний воїна, — їдко зауважив магістр, хитаючи головою.
— Як би то не було, — знову втрутився понтифік, — зараз не час розбиратися у подробицях, свідків яким просто нема. Нас цікавить цей колишній синьйор. І з огляду на теперішні події ми можемо якщо й не виправдати його, то розглядати як заблудлу вівцю. І якщо цей Марко зумів би послужити Господній справі, я сам би вимолив прощення для нього у Господа нашого, а Свята Церква, гадаю, відпустила б йому ці невольні гріхи. Ось для цього ми й запросили вас, маркізе. Нам відомо, що імператор Карл призначив вас командувачем гвардії, яка формується тепер у Мадриді та Барселоні для походу на Туніссу. Справа, яку ми тут замислили, передбачає обезголовлення того самого дракона одним ударом. Святій Церкві потрібна людина, яка зуміє переконати нашого заблудлого брата.