Посмішка маркіза виглядала відверто кривою.
— Тобто я в особистій зустрічі повинен переконати того, хто, за вашими ж словами, не відходить від ватажка морських розбійників ні на крок. У їхньому лігві? Я маю схилити Марка де Агостіні вбити Барбароссу?
— Ви правильно усе розумієте, маркізе, хоч і висловлюєтеся дещо прямолінійно, — зауважив Клементе. — За вмілого підходу це не така вже й безнадійна справа. Кажуть, він і там носить хрест, отже, цього грішника ми не втратили остаточно.
— Отець Клементе має рацію, — зауважив понтифік. — Ми мусимо боротися за кожного заблудлого сина Божого. Тим паче, коли ціна настільки висока. Знайдемо спосіб послати йому звістку, і, знаючи, що вона від вас, маркізе, де Агостіні обов’язково відгукнеться. А ви від імені Святої Церкви і від мого імені запропонуєте йому прощення усіх його гріхів, повернення титулу, а про суму винагороди — це нехай буде на ваш розсуд. І ще одне. Іноді Провидіння саме розставляє усе по місцях, як належить. Уже кілька років Джулія Сфорца — вдова після смерті барона. Ми влаштуємо його шлюб з цією благородною дамою, статки якої після смерті чоловіка зросли неймовірно.
— А чи не надто дорога ціна, Ваша Святосте?! — вигукнув кардинал.
— Ні, Святий отче, — похитав головою Фарнезе. — За досягнення цієї святої мети я готовий сплатити будь-яку ціну. Тож, готуйтеся, сину мій, підшукуйте необхідні слова, що дійдуть до розуму або душі цього грішника.
— На жаль, Найсвятіший Отче, таких слів нема, — зітхнув де Васто. — Щоб розуміти це, потрібно знати Марка. Його неможливо схилити на чийсь бік. Ця людина завжди йшла та йтиме до кінця у напрямку власних переконань, святі вони чи грішні — байдуже. Вони — немов стріла, випущена з арбалета. Доки живий, він ітиме туди, де вона застрягла, аж поки не зайде. Якщо навіть уявити, що наша зустріч відбудеться, його рапіра проштрикне мене наскрізь задовго до того, як я закінчу говорити, тільки-но Марко зрозуміє, про що йдеться.
— Ви перебільшуєте, маркізе! — вигукнув Клементе. — І причина — ваше небажання йти шляхом, який вказує Свята Церква! Усі ми знаємо, що ви наближений імператора, та водночас усі ми слуги Божі!
— Ні, Святий отче. Причина в тім, що я справді знаю синьйора де Агостіні. Великий Інквізитор кардинал Хіменес після розмови зі мною готовий був дарувати помилування Марку, якщо той визнає свої помилки як митця у зображенні людського тіла, адже це було основою звинувачень. Про Джулію Сфорца навіть не йшлося. І що ви думаєте? Я зумів переконати Хіменеса, але не переконав Марка. Він обрав вогнище.
Той, хто досі смиренно мовчав, озвався несподівано. Отець Бертольдо перехопив погляд Папи, і коли той зрозумів, що цьому Божому синові є що сказати, несміливо мовив:
— Ваша Святосте, якщо вже мова зайшла за грішників, які перебувають на службі у сатани, дозвольте і мені дещо сказати. Один з моїх посланців недавно повернувся з-за моря. Це вірний син Господа. Йому вдалося побувати у самому Аль-Джазаїрі, зміїному кублі маврів. Він приніс цікаві відомості. Нехай отець Бруно сам розповість. Так буде зручніше.
Монах, який увійшов з низьким уклоном, був невисокий на зріст, тендітної статури.
— Мир вам…
— Підійди, сину мій, — звелів понтифік. — Це правда, що тобі довелося побувати у самому лігві Сатани — Аль-Джазаїрі?
— Не зовсім, Найсвятіший Отче, — потупив очі монах. — Якби християнський проповідник з’явився за стінами Аль-Джазаїра, йому б одразу відрубали голову. Я був лише у фортеці Пеньон, яка стоїть поруч з Аль-Джазаїром — так близько, що з однієї на іншу можуть долітати гарматні ядра. Також я говорив зі солдатами імператора, які вже кілька років охороняють цей оплот Господа нашого. До них потрапляли полонені маври, та й один із солдатів гарнізону теж побував у полоні. Вони й розповіли мені, що у найближчому середовищі ватажка піратів Барбаросси є двоє християн.
— Двоє? — підніс брови Паулус Третій. — Про Марка де Агостіні ми вже знаємо. Хто другий?
— Про нього відомо мало. Звуть його Шейтан-бей. Але він виходець із християнського світу. Звідки саме — ніхто не знає. Кажуть, з якихось земель біля ріки Дунай.
— Розповідай усе, що знаєш, — наказав Фарнезе.
— Знаю небагато, — продовжив Бруно. — Кажуть, колись він був рабом на галерах. А потім прислуговував у палаці якогось еміра на узбережжі Іфрикії, де саме — невідомо. Цей емір подарував його Барбароссі, а той наблизив до себе за меткий розум. Серед поплічників цей розбійник має прізвисько «Бий Диявола».