Усе стало на місця. Лук’ян згадав халіфа Мухаммада Аль-Хасана, який також був намісником Аллаха, виконавцем його волі на землі, втім, не йшов дорогою, що вказав Всевишній, та не боявся бути за таке покараним. У цій обителі також жадали зради та крові й при цьому не боялися гніву Господнього.
Повертаючись на берег, усі троє були стурбовані, кожен своїм. Сінан і Марко — від важкого передчуття нових випробувань. Лук’ян — розчарований тим, що те нове та незвідане, до чого довелося торкнутися, розвіялося, наче вечірня веселка, до якої забаглося підплисти.
— Мене намагалися схилити до вбивства Хизира, — промовив Шейтан-бей, коли човен підпливав до берега. — Вони вважають його причиною усього злого, що відбувається навколо моря. Сподівалися мені це довести і заклика́ли послужити Господу невірних. Три дні отець Бруно намагався переконати мене.
Ніхто не здивувався.
— Зі мною простіше, — знизав плечима де Агостіні. — Спробували просто купити. Золотом та поверненням титулу в Неаполі. Ось, — він витягнув цидулку, — лист від маркіза де Васто, мого старого друга, з яким тепер є нагода зустрітися у битві.
— Король Карл ніколи не змириться з існуванням ще одного Аль-Джазаїра в себе під носом, — резюмував Сінан. — Тепер для нього перерізані усі торгові шляхи на Схід. Після втрати Аль Джумхарі ат-Тунісси море не належить йому. Скоро він опиниться тут.
Деніел не полюбляв переривати розпочату справу, й коли це доводилося робити з тих чи інших причин, ставав дратівливим та злим. Ось і тепер він ходив поміж селян, привезених із Вейзен-Торна, вичитуючи своїм помічникам за прорахунки.
— Ти, Ганзе, відповісиш мені за кожного, хто прийшов із тобою. Нехай тебе я знаю, хоча не дам голову на відсіч за те, що не повинен ти вчудити, коли ніхто не стоятиме над головою. А от люди твої — пильнуй. Тебе вішатимуть, якщо хтось із них виявиться ворогом.
— Що ви, мастере Деніеле, Господь з вами! — божився той. — Усі наші, селяни. Усім треба родини годувати!
— Годуватимуть, — перебив його Деніел. — Два талери на тиждень. Обідатимуть із нашими. І дивися мені.
Присланий од брами жовнір почав пояснювати настільки плутано, що Данило закипів наново.
— Говорити навчися! Сторожа повинна доповідати швидко та зрозуміло. Я вчив тебе — що, коли і де — три речі! Перша!
— Вози з мандрівним театром приїхали! — перелякано вигукнув той.
— Друге! — скомандував Деніел.
— Щойно!
— Третє!
— Біля внутрішнього мосту!
— Хто пустив?! — визвірився Данило.
— Так… зовнішні ворота щодня відчинені. За вашим наказом!
— Для тих, кого знає сторожа! Для селян, котрі везуть до замку харч! Для городян, яких вартові бачили і знають!
Кулак його товк у голову жовніра кісточками пальців, забиваючи кожне слово так, що мало триматися довго.
— Хто знає цих?
— Ви, мастере Деніеле…
— Хто сказав?
— Вілфорт. Він бачив…
Вийшовши на зовнішню галерею, Деніел глянув униз. Троє критих возів з розмальованим верхом зупинилися перед мостом через рів. Той, хто тримав коней за поводдя, був невеличкий на зріст, горбатий і мав одяг блазня та дворогу шапку із дзвіночками.
— Мастер ван дер Молен прислав до вас. У неділю День усіх святих, він казав, що ви…
Зійшовши донизу, Деніел розраховував побачити Уолвута, але це були інші артисти. А в блазневі одразу впізнав того, хто подавав жердину дівчині, яка танцювала на канаті та яку він, Данило, врятував.
— Нехай вийдуть усі, — наказав Деніел.
Вона стояла поруч з іншими, й у довгій сукні вже не виглядала такою маленькою, як торік на площі. Її довге біляве волосся спадало по плечах з-під біленької накидки, роблячи цю дівчину неймовірно привабливою. Вона усміхнулася, й усі вклонилися, після чого старший попросив дозволу показати святкову виставу в замку.
Данило мимоволі зм’як і, обдивившись усі вози, мовив:
— Нехай. Залиште сторожі усю зброю. Її віддадуть вам згодом. Тут, у замку, вас не скривдить ніхто.
— А ви прийдете подивитися, мастере Деніеле?
Вона підійшла, мило схиливши голову, і дивилася на нього, чекаючи відповіді.