— Я мав би на це дивитися, — відповів Деніел, — бо наглядаю за усім, що відбувається в замку. Мої очі повинні бути скрізь. Але, кажучи по правді, цього я не хотів би споглядати.
— Чому? — не зрозуміла вона.
— Неприємно думати, що ти можеш упасти і забитися або скалічіти, як оцей ваш блазень.
— Нічого не поробиш, — посміхнулася вона. — Цим заробляю на життя. А ви охороняєте замок і також можете загинути від руки ворогів. Але ж не думаєте про це.
— Справді, — погодився Данило. — Що є, то є. Але не знаю, що тобі відповісти. Просто неприємно, коли уявляю. А те, що сталося на площі у Гронінґені, згадував не раз.
— То приходьте, — запросила вона. — Хто ж мене зловить, якщо…
— Не верзи дурниць, — обірвав її Данило. — Краще йди, відпочинь з дороги, щоб ноги не тремтіли. Вас нагодують, я накажу.
Свято справді вдалося. У зовнішньому дворі замку позбиралося чимало люду. Вистава тривала аж до темряви. Мандрівна трупа складалась із сімох артистів, і вони вміли робити усе — жонглювали булавами, стрибали, перекидаючись через голову, ховаючи у коробці одне, витягали потім зовсім інше, а від вистави кумедних ляльок усі глядачі трималися за животи.
Час минав, а вона не з’являлася. Ні, канат давно натягли між балконом та боковою стіною, а Лізбет, саме так звали артистку, брала участь у багатьох інших номерах. Данила починало охоплювати занепокоєння. Що це могло означати? Байдуже спостерігаючи привезені дива, він пильно стежив за тим, що відбувалося навколо, й зітхнув із полегшенням, не побачивши чергового разу дейхграфа на своєму балконі. А на його запитання ван дер Молен відповів, що гер Йоганн пішов до відпочивальні.
Тепер нехай веселяться хоч до ранку. Та ось блазень приніс жердину й оголосив коронний номер усього вечора. Натовп замовк, спостерігаючи, як запалюють смолоскипи, а Лізбет скидає сукню, залишаючись тільки у трико. Серце Данила закалатало прискорено. Він озирнувся навколо. Темрява густішала, опускаючись на замок. Як збирається вона потрапляти чобітками на натягнутий канат, якщо нічого не видно? Несамохіть він зробив кілька кроків уперед. Юрба розступалася, пропускаючи командира сторожі. А ось і площа. Зовсім маленька, не як у Гронінґені.
Проте канат був натягнутий вище, ніж там. Він з’єднував балкон із темним кутом, своїм ходом перетинаючи перила внутрішнього мосту. Туди не досягти. Там не зловити. Якщо ноги Лізбет зіслизнуть у тій частині шляху, його спритність виявиться безсилою. А якщо усе це взагалі чийсь хитрий задум? Відволікти його увагу та здійснити чорну справу?
Деніел мимохіть струснув головою, а маленька ручка Лізбет узялася за жердину. Ще трохи — і біді вже не завадиш. Доки не закінчиться це божевілля, він спостерігатиме його, не здатний ні на що. Ні! Балкон залишався порожній, і це означало, що він, і не хто інший, тепер вирішує, що відбудеться у дворі замку, а що ні. Лише один крок — і могутня рука схопилася за ту саму жердину, перетинаючи дівчині шлях нагору. Усі замовкли, дивлячись на них.
— Зупиніться! — промовив Деніел. — Виставу закінчено. Вже пізно. Нехай свято триває, веселіться, люди. А виставу закінчено. Йдіть на задній двір відпочивати, я накажу слугам. Вам заплатять належне, як було домовлено. А цього виступу вже не буде. Сторожа! Відв’яжіть канат!
Розчарування юрби тривало недовго. У казанах на вогнищах варилася їжа, і крики та сміх ще довго лунали навколо, продовжуючи довгоочікуване свято, душею якого тепер був одноногий Вілфорт. Двоє жовнірів водили його скрізь, де наказував старий, бо сам стояти він уже не міг, проте голосу й наснаги мало вистачити на пів ночі.
Перевіривши пости і давши настанови ван дер Молену, Деніел пішов геть. Голова його зовсім не варила, і він тішив себе лише тим, що завтра не доведеться пояснювати геру Йоганну, чому наказав припинити виставу, адже господар замку вже спав.
Самотня постать біля стіни змусила його зупинитися. Це була Лізбет. Вона знову вдягнула довгу сукню з накидкою, але він упізнав одразу.
— Що ти тут робиш? — не зрозумів Данило. — Чому не з усіма? Я наказав нагодувати вас.
— Я не голодна, бо попрацювати цього разу не вийшло. Я ж нічого не робила. А прийшла запитати вас. Мастере Деніеле, чому ви наказали припинити виставу? Може, це зухвало з мого боку, пробачте, будь ласка.
— Пізно було. Вже сутеніло.
— І що, ви переживали, що я зірвуся? — вона засміялася. — Та внизу палало вогнище. Ви знаєте, як добре видно канат під ногами, коли унизу вогонь? А як гарно виглядають смолоскипи в руках акробата, якщо робиш сальто у темряві? Ви багато втратили.