— Ні, ти помиляєшся, — інтонації його залишилися байдужими. — Крім тебе, натягнутий канат мав бачити ще й я, адже його прив’язали до балкона. А для мене канат уже сховала темрява. Моя робота — охорона замку. Втім, я справді переживав, що ти можеш впасти, а отже, дивитися по сторонах не міг. Тому припинив.
— Он воно що… — зрозуміла дівчина. — А я вважала… Гаразд. Але у мене до вас ще одне прохання. Ви ж тут живете? Я підготувала виступ лише для вас. І якщо ви запросите мене ненадовго, то хотіла би показати його вам. Запросіть мене, мастере Деніеле.
Він розгубився. Ця схожа на ляльку дівчина говорила інакше, ніж усі жінки. Та водночас підозрілі думки самі полізли до голови. Наука Кунрада не забувалася, і розповіді про жінок, руками яких іноді можна зробити більше зла, пригадав одразу. Та Лізбет, схоже, уміла читати чужі думки. Вона тихо розсміялася й підійшла ближче.
— Лицарю, ви дуже обережні, я розумію. Але в мене нема зброї. Обшукайте мене. Або накажіть зробити це вашим жовнірам.
— Гаразд, — мовив Данило, відчуваючи, як кров починає бити до його ясної голови, адже досі не пригубив жодного кухля. — Ходімо.
— Ні, — зупинилася Лізбет. — Так не піду. Вам буде незручно. Будете думати, ніби я щось ховаю. Будь ласка.
Вона підняла руки і стала зовсім близько.
— Сміливіше!
Не упізнаючи сам себе, Данило поклав долоні на її тонку талію і перейшовся догори, намагаючись не стиснути тендітне тіло. Воно було пружким і водночас ніжним. У голові стукало так, наче серце на якийсь час перелізло туди, а подих почало перехоплювати. Такого не траплялося жодного разу за відвідування корчми Рассмуса. Руки його перейшлися донизу, обхопивши її стрункі ніжки, які вміли творити дива на канаті, а потім сягнули під сукню. Він стояв на колінах, тримаючи це диво, інакше не скажеш. Скільки це тривало, невідомо. А потім її тихий сміх витягнув нещасного з прірви, в яку почав падати.
— Ну, ось… Зброї нема. Ходімо. А там я поскидаю усе, аби ти бачив, що нема й отрути. А потім буде вистава. Я дуже хочу. І ти вже схотів, я бачу це.
Відчуття влади над собою цієї маленької жінки важко було витримати. Данило підвівся і, одним рухом кинувши її на плече, швидко пішов повз сторожу внутрішніх воріт.
— Гарного відпочинку, мастере Деніеле! — вклонилися усі троє, та він не звернув уваги.
Вартові перешіптувалися, прихилившись один до одного, озираючись на дебелу постать та не ховаючи хитрих посмішок. І лише коли кроки за стіною вщухли, струснули тишу гучним щирим реготом.
Заходячись од люті, Хизир лупив кулаками в стіл, а крики його мали чути далеко за межами палацу.
— Ніколи! Чуєте, сини віслюків, ніколи я не погоджуся на це! Нехай Аллах виллє на голови наші розпечену смолу, але ніколи не звелю зробити те, що ви кажете!
У кам’яній залі товклося чимало людей. Усі, на кого міг спертися старий реїс, усі, кому довіряв і знав, що не зрадять у важкий час. Вони мовчали, чекаючи, коли мине гнів володаря.
— Хизире, — нарешті мовив Сінан, — не останній день нам жити тут, а Магриб великий. Увесь магрибський берег — дім для реїса. Чого досягнемо ми, залишившись у цій пастці? Наші швидкі галери щойно повернулися. Ти говорив з реїсами, які бачили ворога. Їм нема числа. Усі невірні зібралися докупи, щоби знищити нас. Хіба вгодно буде Аллаху, якщо це станеться?
— Не намагайся, хитрий юдею, викрутити по-своєму. Ми не бігтимемо звідси. Я — капудан-паша османської імперії. І не втікатиму від невірних, скільки б їх не припливло. Тут наша земля, земля Аллаха. Ми збудували укріплення і триматимемося до кінця. У нас є військо. Еміри вже збирають сили. Наші галери стоятимуть у бухті, куди їхні кораблі можуть потрапити, лише минувши Хальк Аль Ваді. Ми обставимо гарматами увесь берег. Єні-чері захищатимуть стіни. Ніхто не потрапить до Аль Джумхарі ат-Тунісси. Вони попливуть назад, як і припливли, коли закінчаться їжа та вода, бо на березі, куди б не поткнулися, їх нищитиме кіннота емірів.
П’ялі-араб, Сіді-алі та інші мовчали, розуміючи, що перетиснути ватажка неможливо. А ввечері, коли життя у палаці затихло, до покоїв капудан-паші увійшли Сінан та Шейтан-бей.
— Ви ще не зрозуміли, що дурно витрачаєте сили? — наново закипів Хизир.
— Ні, володарю, — мовив Лук’ян. — Дозволь дати тобі пораду. Я не великий мореплавець, не кращий із воїнів, але у шатранджі мені нема рівних, ти це знаєш.
— До чого ти? — не зрозумів Хизир.
— До того, що шатрандж — це також битва. Маленька битва на маленькому полі, битва несправжніх воїнів. Але правила шатранджу створені з правил справжніх битв.