— І що?
— Не можна, йдучи у наступ, лишати незахищеною спину. Той, хто дозволяє це собі, програє. Треба залишати запасні сили та позиції, куди можна відійти, якщо супротивник виявиться сильніший.
— Говори прямо, — наказав капудан-паша.
— Повелителю, ти відмовився відвести галери до берегів Венеції, щоби врятувати їх.
— Так, це наші сили. І вони мусять битися з невірними, а не рятуватися, інакше не переможемо.
— То накажи відвести хоча б дванадцять із них до бухти Бізерти. Поки що це ще можливо. За день-два кораблі невірних підійдуть до берегів, і вони це бачитимуть. Зараз ще ні. Відведи туди дванадцять кращих галер. У тебе їх вісім десятків. Якщо забрати дванадцять, сил суттєво не зменшиться.
— А для чого? — не зрозумів той. — Що вони робитимуть у Бізерті?
— Чекатимуть. Якщо ми переможемо, то не робитимуть нічого. А якщо ні, то в останній день перед тим, як невірні візьмуть Аль Джумхарі ат-Туніссу, ми залишимо місто і через пустелю прямим шляхом дійдемо до Бізерти, а там сядемо на них.
— Ти перечитався своїх книжок і втратив половину розуму! — визвірився Хизир. — Невірні йтимуть уздовж берега. Перше, що вони зроблять, — спалять ці галери, а потім підуть далі.
— Володарю, вони не побачать їх, — закрадливо почав Лук’ян. — Бо ми сховаємо галери.
— Де? У морі?! Там голий берег!
— Саме у морі, володарю. Не гнівайся. Ми їх затопимо. Зробимо невеличкі отвори у днищах і затопимо усі поблизу берега. А щогли перед цим знімемо. Щогли, весла й гармати можна загорнути у піску на березі.
— А потім?
— А потім, якщо буде потреба ними скористатися, ми витягнемо їх, встановимо щогли з вітрилами на місце і попливемо.
— Як ти збираєшся підіймати їх із дна? — не зрозумів Хизир.
— Накажи завтра зранку затопити будь-яку галеру поблизу берега, і п’ять десятків реїсів піднімуть першу з них від сходу сонця до полудня. А до заходу усі до останнього судна гойдатимуться на хвилях.
— Володарю, — мовив Сінан. — Накажи затопити галери. Шейтан-бей мовить добре. Послухай своїх вірних людей. Якщо ми справді воїни Аллаха, то не варто залишати його зовсім без війська, бо сонце ще не загасне навічно, а невірні прийдуть нові.
Хизир мовчав, думаючи про своє. Погляд його впирався у безмежну далечінь, де цієї ночі навіть не світили зорі. Й думки бейлербея морів були чорні, немов вона.
Розсікаючи непривітні хвилі холодного Північного моря, «Свята Еліза» хутко йшла правим галсом на чолі невеличкої флотилії здовж узбережжя, яке вузькою смужкою майоріло по лівому борту. Хвилі підносили корабель, і, злітаючи вниз, він врізався у білі гребені, здіймаючи бризки до самого бушприта, прикрашеного вирізьбленим погруддям тієї, хто став для нього морською богинею.
Троє флюїтів тримали курс на південь уздовж західного узбережжя, день у день наближаючись до протоки Джабал-Тарік, за якою відкривалося тепле Середнє море з купою островів, котрим, за свідченням Деніела, не було рахунку.
Та погляд суворого шкіпера увесь час тягло на протилежний бік, куди щовечора ховалося сонце, звідки прилітав вітер, приносячи через нескінченні морські простори невідомий запах далеких земель. Туди й лише туди Йоганну ван Герсту хотілося плисти понад усе. Втім, у секретері капітанської каюти покоївся не той папір, який дозволив би дивним кораблям, що за такого шторму упевнено сиділи, наче качки, у воді, взяти курс на захід. Інший патент, щоправда, також за підписом Карла Габсбурґа, свідчив про те, що його флотилія з трьох суден волею імператора спрямовується у води Середнього моря як каральна експедиція для знищення англійського капера, розбійника Ханса ван Герста на прізвисько Джоні, ворога іспанської корони.
Саме ця грамота давала трьом голландським флюїтам право безперешкодного проходу Джабал-Таріку та подальшого перебування у тих водах. Йоганн розумів увесь ризик експедиції, як і примарність своїх шансів на успіх, але зупинитися вже не міг. Життя у Гронінґені й тиняння між численними дамбами перетворилося на кару, адже думки про Новий світ доїдали його неспокійну голову та неприкаяну душу.
Війська ненависного Карла Габсбурґа на цей час заполонили Фландрію та більшість ще колись вільних північних земель, перетворивши їх на іспанські провінції, тому діяти проти волі імператора не виходило ніяк. До того ж, кілька найнятих за наказом ван Герста шпигунів, які зуміли повернутися з Австрії та Лотарингії, привезли невтішну звістку.
Супротивник Деніела у Коніксберзі Гатило сказав правду. Міхель Хлінскі, його кривдник та ворог, який понад двадцять років тому, залишивши службу в покійного нині імператора Максиміліана, повернувся до двору польсько-литовського короля, звідки походив як вельможа, невдовзі зчинив заколот проти свого сюзерена і був розбитий королівським військом. Рятуючись од гніву Жигимонта, кнезе Міхель присягнув на вірність правителеві далекої Московії, що воювала з Литовсько-Польським королівством, та перейшов на бік ворога. І вже там, набувши високого стану, внаслідок знову ж таки інтриг між наближеними, був ув’язнений.