Той, хто проштовхався крізь натовп, був невисокий на зріст і досі перебував невідомо де. Та Деніел одразу побачив, що саме ця людина тримає тут владу. Лицар здійняв руку, зупиняючи бій, який уже готовий був початися.
— Забирайте його, — промовив незнайомець. — І дайте нам плисти. Але ти залишишся з нами. Коли шлях буде вільний, тебе відвезуть на корабель.
Рух у протоці поблизу Гіоса точився до заходу сонця. Сторони таки зуміли розминутися, і тепер ніщо не заважало галері продовжити рух у тому ж напрямку. Двоє тих самих гребців чекали унизу в човні, й Данило, зрозумівши, що усе минулося й цього разу, взявся рукою за борт.
— Ти відважний воїн, — мовив до нього той самий, який зупинив бій. — Моє імя Робер де Шатьє. Я наближений великого магістра ордену Святого Іоанна. Твоє місце серед лицарства. Якого ти походження?
— Я проста людина з далеких земель, про які ви, Ваша Милосте, мабуть, ніколи не чули. Втім, виховували мене як слугу та воїна шляхетні люди, один з яких був знаним лицарем у Фризії. Тому розуміння, що таке честь, не є для мене чужим. А отже, місце моє біля господаря ось на тому кораблі.
І щойно нога Данила стала на палубу «Святої Елізи», ван Герст розкрив обійми і довго тримав у них свого найближчого та найвірнішого слугу. За цей час араб розповів усе. Упродовж п’яти років він плавав із Джоні, чув про Деніела і знав кілька історій з його участю, що розповіли старі капери. Умар не належав до особливо довірених каперського ватажка і не знав, де той ховав скарби. Нещасний лише тягнув час, сподіваючись обдурити мальтійських лицарів, до яких потрапив у полон під час невдалого абордажу їхньої галери. Він благав про милість і клявся, що не знає місць заховання золота каперів.
Але Йоганна не цікавило золото. Головне полягало в іншому — Умар знав, де шукати Джоні.
Флотилія взяла курс на захід. Ставши на містку, ван Герст глянув на Гіос. Острів залишився позаду невеличким горбком, який мав остаточно зникнути у вечірньому мареві. Йшлося до зими, і непривітний вітер, напинаючи вітрила «Святої Елізи», залазив під вологий одяг. Востаннє глянувши у трубу, Йоганн здригнувся. На високому березі застигла самотня людська постать, яка, здавалося, проводжала їхній караван. Було далеко, але враження, що той, хто вийшов на берег, махає рукою, стало нав’язливим. На мить уявилося, що це Джоні, який, за розповідями усіх без винятку, завжди налітав, наче вихор, і розчинявся невідомо де. Що, як це він стоїть на скелі та сміється, махаючи рукою їм услід?
Йоганну не здалася людська постать. На високому березі Гіоса застиг старий Гастос. Здіймаючи руки до небес, він просив у Всевишнього наслати кару на кораблі, що відпливали на захід. Губи старого ледве ворушилися, промовляючи:
— Скарай їх, Господи! І нехай немилосердний та лютий, чорний, наче ніч, Бора стане знаряддям у твоїх руках.
Наче почувши ці молитви, вітер посилювався і накочував на скелястий берег холодні хвилі. Стоячи лише у подертій сорочці, Гастос не відчував холоду, а задубілі губи його продовжували шепотіти:
— Прийди, Бора, прийди… прийди…
Нашестя невірних було страшним. Зранку, коли марево над морем почало розсіватися, із заходу наблизилися вітрила. Вони захоплювали дедалі більше простору на схід, і здавалося, скоро не залишиться бодай смужки морської далечіні, вільної від них.
Вітрила вражали. Над кожним кораблем їх було стільки, що порахувати не вдавалося, навіть приклавши до ока дюрбун. Вітер надував полотна з хрестами, і ворожа армада наближалася з кожною хвилиною. Той, хто стояв на піску, бачив лише передніх, які затуляли собою решту. З веж Хальк Аль Ваді це мало інакший вигляд. Ті, що припливли з ворожого берега, не лише зайняли увесь обрій, а й загрожували заполонити усе море, бо у той час, як перші наближалися, здалеку прибували нові й нові. Вони сунули, наче приплив.
Разом з величезними вітрильними кораблями пливли менші, також із трьома щоглами, різні галери, схожі на ті, що мали венеційці, ще менші та коротші судна з веслами й вітрилами одночасно. На передніх, що підійшли ближче, вже розрізнялися ряди воїнів, а тьмяні відблиски їхніх обладунків змушували стиснутися серце реїса. Здавалося, увесь праведний світ зібрався, щоби знищити ненависне кубло.
Хальк Аль Ваді протримався недовго. За два дні майже безперестанного обстрілу впала головна вежа, а у стіні утворився пролом. Величезні вітрильні кораблі іспанців, вишикувавшись безперервним колом, пропливали повз фортецю, даючи гарматні залпи. Усе потопало в диму. Зі стін відповідали, у них також влучали ядра, та ця шкода мала вигляд краплі у морі.