— Мілорде, скиньте частину вітрил! — благав ван дер Молен. — Ми розіб’ємося! Вони відстали, накажіть виміряти глибину!
«Свята Еліза» йшла повним ходом між високих берегів, і люди здригалися від кожного рипіння щогли, з тривогою очікуючи одночасно з поштовхом почути звук проламування днища на підводній скелі. Власне, слабші духом не відмовилися б від такої біди. Відстань до будь-якого з берегів давала змогу дістатися туди уплав, а нерівна битва з трьома каперськими галеасами обіцяла неминучу смерть.
— Уперед! Не чіпати вітрил! Слухати мене! — горлав шкіпер. — Нехай буде, що буде. Бухта занадто широка. Вони обійдуть нас, тоді кінець. Нас розстріляють із усіх боків. Уперед, у кут!
Вілфорт лише крадькувато озирався за курсом, підганяючи своїх гарматіїв ув очікуванні того часу, коли й собі насісти на капітана, вимагаючи зупинки. Очі старого каноніра вишукували зручну позицію, де можна було би боронитися від ворога, який переважав числом.
Полишивши наново заряджену гармату, Данило збирав докупи сторожу, яка вдягала обладунки, та готувався до абордажу. Кожен розумів, що як не станеться дива, у такому бою на них чекає лише загибель. Ван дер Молен за його наказом повів свій загін на корму, облаштовуючи там оборонне місце.
Вітрила трьох галеасів трималися позаду. Ворог, також набравши руху, сміливо йшов перевіреним курсом.
— Господи, пошли їм підводну скелю… — прошепотів Кліверт, укотре озираючись на прапори з чорними ліліями.
Протока швидко звужувалася, та це ще не був кінець шляху. Вузька розщілина тяглася, завертаючи на північ. Скелясті береги з обох боків ніби збиралися затиснути флюїт, що наважився на цю украй небезпечну мандрівку. Попереду чекав «мертвий кут».
— Право руля! — вигукнув Ван Герст. — Скидати вітрила!
Спустивши вітрила, вони завертали до ще меншої бухти. Скелі по обидва борти виростали з води на відстані арбалетного пострілу. Далі шляху не було. Мотузка глибиноміра полетіла з носа у воду, і флюїт на малому ходу рушив туди. Чужі вітрила позаду невблаганно наближалися.
— Мілорде, розвертайтеся! — не витримав Вілфорт. — Не гайте часу! Богом святим заклинаю вас! Дайте навести гармати!
— Право руля! — скомандував Йоганн. — Заходимо до бухти! Тут прийматимемо бій.
Позиція була вигідною, бо далі береги стулялися докупи і ворог втрачав можливість обійти «Святу Елізу» з боків та скористатися численною перевагою. Скоро настане час гарматіїв.
— Чотири фути! Глибина зменшується! Мілорде, треба кидати якір!
— Ще трохи! Готуйтеся!
— Капітане, право по борту! — Кліверт кричав пронизливо, вказуючи рукою.
Ван Герст обернувся. Попри самий берег біля виступу скелі застигла велика галера. Її вітрило було спущене, довгі весла рівними рядами занурилися у спокійну воду. Команда застигла на палубі, а три важкі гармати на носі дивилися у бік прибульців. Усі були в чалмах та озброєні кривими шаблями.
«Свята Еліза» опинялася між двома ворогами. Не гаючи часу, Данило з допомогою жовнірів розвертав свою гармату в бік нового ворога. Там наче заціпеніли і лише спостерігали за наближенням височезного корабля.
— Це реїси… Мілорде, то реїси! — вигукнув Кліверт. — Досі нам щастило не зустрітися з ними! Від них не захистить імператорський патент. Що роблять вони біля цих берегів? Кидайте якір, капітане!
Тепер флюїт ледве рухався. Палуба вже не хиталася під ногами. Лише час од часу поскрипували щогли. Люди зацьковано озиралися навсібіч, не знаючи, за ким із супротивників стежити. Джоні наближався. Глибина під кілем давала змогу спробувати притиснутися до протилежного берега та обійти реїську галеру, аби уникнути перехресного вогню. Але чи дозволять вони? Та берберські розбійники й самі застигли у розгубленості. Їхні гармати мовчали, а капітан — здоровезний араб із бронзовим обличчям та чорною бородою, обхопивши щоглу рукою, не рухався узагалі.
— Обійдемо, поки вони не побачили Джоні, — проковтнувши давкий клубок, мовив Йоганн. — Врятуй нас, Господи!
Поруч із ватажком реїсів завмерли двоє: ще більший воїн із майже чорною шкірою, роздягнутий до пояса, та інший — малий, геть увесь закутаний у темне, обличчя якого нижче очей також закривала тканина. Зовсім близько від галери застигла ще одна, напівзатоплена, палуба якої ледве виступала з води, і на неї раз у раз накочувалися спокійні хвилі.
— Боже Святий, — шепотів Кліверт, — спаси та помилуй твоїх мучеників…
— Право руля!
Губи його продовжували рухатися у молитві, а руки переклали штурвал, і «Свята Еліза» рушила в обхід.