— Мілорде, три фути! Ми розіб’ємося!
Хизир закам’янів, обхопивши щоглу рукою. Очі його звузилися до неможливого, і він, гроза морів, спостерігав мовчки за наближенням армади ворогів, побачити яку в цьому закуткові аж ніяк не не сподівався.
— Ш-шейтан… — прошепотіли губи старого реїса, а правиця стиснула руків’я зброї. — Ш-шейтан… Із наповненими золотом трюмами нам доведеться йти на абордаж чотирьох галеонів…
Тихий та зловісний сміх його чорно звучав серед холодних непривітних скель. Височезний ворожий борт повільно пропливав на відстані простягнутої руки, затуляючи їх собою. Гармати, які важко було порахувати, дивилися в обличчя реїсам, і галера, ледве рухаючи веслами, оберталася на місці, супроводжуючи носовим тараном непроханих гостей. На обох палубах уже запалили ґніт, і гарматії лише чекали команд од капітанів, що дивилися в очі один одному.
Погляди обох застигли. Йоганн із висоти містка, худий та довгий, закляк, намагаючись угадати найменший рух ворога, щоб випередити його відданою командою. Хизир, великий, із широчезними плечима та животом спокійно дивився догори, супроводжуючи зіщуленими очима здоровезний та не схожий до інших галеон. Його реїси бачили усе самі й не вимагали наказу. Обидва судна зрівнялися, і непрохані гості рушили далі, щоб зупинитися у глухому куті. На обох кораблях мовчали, і лише прибережне порпання хвиль, далеке завивання вітру та скрип такелажу окреслювали цю тишу.
— Володарю, — мовив Лук’ян, — це не галеон. Серед усієї армади невірних, що припливла до Аль Джумхарі ат-Тунісси, не було жодного такого корабля. І жоден з них не мав такого прапора. Я роздивився кожен. Це інший корабель. А оті троє… Схоже, вони переслідують його.
— Галеаси! — вигукнув П’ялі-араб. — Це іспанці. Дарма ми пропустили оцих. Тепер перші прийматимемо удар.
Та було пізно. Рух «Святої Елізи» майже припинився, і величезний корабель поволі підпливав майже упритул до скель, розвертаючись поперек бухти та ховаючись за несподіваного союзника, який дозволив виконати такий маневр у себе під боком. Галера ж, провівши носом чуже судно, застигла на місці. Глибина під кілем флюїта змушувала здригатися в очікуванні поштовху від торкання дна.
— Зараз нам стане легше… — бурмотів старий Вілфорт. — От викинемо кілька десятків ядер у той бік та своїх тіл в інший — і вже не сядемо…
Від уявлення того, що почнеться невдовзі, у багатьох здригалося нутро, пхаючись аж до горла. Данило стояв напоготові, поклавши руки на гармату, та спокійно споглядав тих, хто більше загрожував. Ґніт у руці жовніра димів, і той чекав команди. Ворог був поруч, і канонір визначав місце, куди у разі потреби найкраще увігнати ядро. Де на цій посудині могли тримати порох? З цієї відстані одне таке вціляння мало б відправити розбійників, які зиркали хижими очима, на дно. І тоді…
Тоді думка про те, що можна самому потрапити до рук Джоні, також змушувала холонути усе всередині. Згадалися слова Кунрада — «справжній воїн обирає з двох зол менше і кожного разу, витягаючи меча, знає, що це може бути востаннє». Що ж, головне не потрапити до каперів живим.
А тим часом очі каноніра обмацували кожного з розбійників, що застигли на галері. Той, який стояв поруч із капітаном, був найбільший. Ось його супротивник, якщо почнеться абордаж. Та погляд Деніела чомусь уперто зупинявся на меншому, який найчастіше промовляв до ватажка. Той слухав уважно. Отже, це його перший радник, права рука. Якщо бусурман із кільцем у вусі час од часу озирався, намагаючись уявити, що станеться далі, то цей стояв спокійно, як і його капітан, а очі та постава розгорнутих плечей свідчили про те, що він не має страху. Маленьке тіло, закутане в тонку тканину, проступало крізь неї жилястими м’язами, здатними на миттєвий рух.
І ще одне. Погляд його, чимось схожого до змії, також раз у раз зупинявся на Данилові.
Галеаси наблизилися на відстань гарматного пострілу і вишикувалися бортами до супротивників, які марно намагалися зрозуміти, що відбувається на ворожому флагмані. На містку «Харона» справді точилася суперечка. Помічник шкіпера Кальвен, навколо якого скупчилося пів команди, стояв навпроти Джоні, жваво розмахуючи руками. Ахмад, який виконував обов’язки лоцмана, також був поруч. Виходець із магрибського берега мало не молився, доводячи своє.
— Капітане, це реїси! — тлумачив Кальвен. — Ахмад знає, що говорить. Битися з ними може лише дурень. Вони порозпливаються, наче щурі, й заховаються між скелями, лишивши вам тільки уламки галери. І тоді усім нам не стане тут життя. Це їхнє море. На півдні їх кишить. Усі реїси Ак-Денізу спливуться сюди, щоби знищити нас.