— Та як довести? — мало не плакав той. — Ось старшина — він знає. Він збирав. Дяк наш Євстафій записував — тільки він письменний… Усе платив, як порядному ґазді належить!
— І старшину спитаємо. І дяка вашого. Дійде до того. Зараз про тебе мова. Ну!
— Нема гріха за мною, боярине, нема боргу.
Стукіт копит по дерев’яному мості перервав допит. У супроводі трьох вояків приїхав Данило.
— О! — зрадів сотник. — Здоров був, хлопче. Як, надумав у військо? Шабельку я тобі вже підшукав. Якраз під твою руку. А коня найкращого в усьому селі сам вибереш.
Парубок, насупившись, мовчав.
— Не любиш балакати… — вів своєї Мирон. — Це личить воякові справжньому. Але доведеться. Ти ж у мірошника тут підпрацьовуєш? Кажуть люди — щодня буваєш. Он, колесо крутиш, як води нема…
Данило продовжував мовчати, пропускаючи повз вуха насмішки.
— Скільки мішків і чого за день мололи? Ану!
— Не рахував я… — промимрив той. — Не вмію…
— Брешеш, — не згодився сотник. — До десяти вміє кожен. Як в одного на возі десять мішків було — вже мусиш змогти. А як за день десять возів приїжджало, тим паче мусиш. Пальців на руках десять? Поки що… Згадуй, хлопче. А додаватиму вже сам. Не вірю я. Поки не згадаєш, нікуди не підеш.
Десятник Андрусь повернувся швидко.
— Було пожарище, — розвів руками вояк, — таки було. А книги церковні на місці лежать, усі три. Каже святий отець — не мав до того нічого. Дяк Євстафій писарством при старшині займався. Свитки у себе тримав.
— А сам дяк де? — не зрозумів Гатило. — Чому не привіз?
— Та ж нема. Зранку поїхав. Запряг і поїхав.
— Сім чортів у печінку! — визвірився Гатило. — Наздогнати, зловити!
— Так ніхто ж не зна, куди… — виправдовувався Андрусь. — Зате я хлопця привіз, у дяка прислуговує, в церкві й так, по господарству.
— То чого балухи вилупив? Давай сюди!
Привели Лук’яна, на обличчі якого ще залишалася купа синців після зустрічі з Данилом. Розтовчена губа не давала по-людськи говорити, а ліве око повністю не розплющувалося. Хлопець лише зиркнув крадькома на свого кривдника, який також стояв поруч.
— Тиць-Гриць… — не зрозумів сотник. — А твоєю пикою що, груші оббивали? Дякові служиш?
— Служу… — слабким голосом проказав Лук’ян.
— Хата у нього горіла?
— Горіла, пане.
— Коли?
— Минулого літа, як татари наскочили.
— Свитки писані були у хаті?
— Не знаю… — розгубився хлопець.
— Як «не знаю»? — не зрозумів Гатило. — Ти у хаті що робиш?
— Прибираю, мию, дрова ношу, воду…
— Якщо прибираєш, то мусиш бачити, де що лежить і що господар робить. Писав дяк щось на свитках?
— Писав, пане…
— Де воно? Згоріло чи ні? А восени, як нову хату відбудували дякові, свитки були?
— Не знаю. Не знаю, пане, повірте… — заголосив Лук’ян, передчуваючи біду.
— Отак, — утратив терпець сотник. — Тут ніхто нічого не знає. В’яжіть їх. Сюди. Ось так. Скінчився мій терпець, хлопці. Сіктимуть вас, заки не здохнете. А як хто що згадає — кажіть, одразу відпустимо. Хто перший згадає, того відпущу. А другого — на смерть. Й іншим наука буде. Нехай знають, кого більше боятися.
Вихопивши нагайки, двоє вояків розпочали справу. Крики Лук’яна після першого ж удару чулися далеко. Хлопець верещав не своїм голосом, ллючи сльози. Прип’ятий лише за руки, він звивався, наче вуж, і сучив ногами, клянучись хтозна-чим та молячи про пощаду. Люди хрестилися.
Данило терпів мовчки, закусивши мотузку, і лише гарчав з кожним ударом, витримувати які ставало дедалі важче. Здавалося, це триватиме без кінця.
Несподівано Лук’ян замовк та зм’як. Простяглися його ноги, що встигли вирити ями у пилюці. Здавалося, він не дихає. Гатило зупинив покарання. Лук’яна перекинули на спину і злили водою. Очі хлопця розплющувались, але пливли, голова моталася з боку в бік, а бліді губи ледь чутно ворушилися, не здатні мовити нічого.
Мирон лише сплюнув у пилюку.
— Ото маємо воїв… Відв’язуйте, поки не здох. Винесіть це гівно, аби не смерділо. А ти чого став?!
Останнє було звернено до іншого вояка, й нагайка засвистіла знову. Вони били по черзі, адже той, який звільнився, також не мав стояти.
— Тепер тобі за обох, поки не згадаєш…
Перше, що побачив перед очима Лук’ян, — синє небо, в якому кружляли птахи. Дико пекла спина. І звук. Нагайки продовжували свистіти. Його ще б’ють? Але чому тоді поклали горілиць? Нічого не розуміючи, хлопець перекрутився на бік і, тримаючись за дерев’яну підпорку, звівся на ноги.