Выбрать главу

Данило дивився на людину, про яку давно забув думати і котру язик не повертався назвати чоловіком, хоча той мав при собі зброю, міцно стояв на ногах та не ховав погляду. Саме це найбільшою мірою викликало неприємне відчуття, що навколо щось не так, адже перед ним стояв нещасний Чихоня, який спромігся не лише вижити у бусурманському полоні, а й вилізти нагору й тепер — Данило міг заприсягнутися — вважав себе воїном і справді не боявся. Бажання хапнути його за шкірку та обтовкти, наче шмаття об щоглу, виникло відразу, щойно збагнув, кого бачить. Та разом із цим відчуття не те що розгубленості — якоїсь незрозумілої невпевненості оселилося у ньому й не бажало вступатися.

— Скажи своєму панові, — вів далі Лук’ян, — що мій володар битиметься лише з ним і якщо зазнає поразки — усі реїси залишаться охороняти ваш корабель, доки не припливе підмога. Якщо ж переможе Хизир-бей, він обіцяє не вбивати твого пана, аби той міг, одужавши від ран, виконати свою обітницю.

Те, що промовив у відповідь Йоганн ван Герст, змусило Деніела розплистися у широкій зловтішній посмішці, й не одразу знайшлися потрібні слова, щоби виказати це старому недругові, зухвалість якого застилала очі.

— Не знаю, як і сказати, земляче… — почав здалеку Данило. — Боюся, ти не наважишся переказати оте своєму бусурманові. Господар мій, гер Йоганн пропонує, щоб на двобій вийшли слуги, які ведуть перемови, тобто ми з тобою. До того ж, моєму панові здалося, що після вашого капітана ти на човні найголовніший, як і я ось тут. Тож двобій перших слуг мав би найкраще вирішити їхню суперечку.

Обличчя Хизира перекривило від гніву. Вихопивши шаблю, він підскочив до борту галери та у нестямі схопився за потріскане дерево.

— Собако невірний! Як можеш ти насміхатися з високопідданого великого падишаха — бея над беями? Як смієш глузувати з реїсів — хазяїв цього моря? Я — бейлербей усього магрибського берега і не дозволю сину віслюка промовляти безкарно такі речі! Злазь на вільну галеру! Ставте трап! Який ти воїн, коли боїшся вийти на поєдинок із тим, кого поливаєш слиною зі смердючого рота? Я, Хизир-реїс, востаннє викликаю тебе і клянуся Аллахом, піду на морське дно сам і потягну туди усіх вас! Ставте трап!

Він зробив крок до води, що розмежовувала борти двох галер, вказуючи владною рукою на розбиту палубу внизу. Та несподівано попереду виріс Лук’ян, затуляючи собою шлях.

— Не гнівайся, володарю! Дозволь твоєму вірному слузі завершити те, що наказав почати! Дозволь, великий Хизире!

Від несподіванки оскаженілий реїс зупинився, а Лук’ян, повернувшись до Данила, мовив:

— Бачиш і чуєш? Я переказав усе. Капудан-паша розгнівався, і твоєму пану краще не потикатися до бою. А тепер… Тепер я на колінах проситиму дозволити мені вийти на двобій. Ти добре зрозумів — я найвірніший і найголовніший з його слуг, він береже мене, наче найбільший скарб. Та я проситиму відпустити мене туди.

Указавши рукою на палубу розбитої галери, Лук’ян вихопив шаблю і, підійшовши до Хизира, за крок упав на коліна та низько схилив голову:

— Володарю, прошу в тебе найбільшої милості. Дозволь мені вийти на двобій. Я подарую тобі перемогу. Благослови мене і попроси у Всемогутнього Аллаха милості для нас усіх, бо сам я не вмію, хоча, здається, пустив Його до свого серця.

Запала тиша, а за мить гроза Іфрикії вибухнув таким гнівом, що мало хто бачив, і це тривало би довго, та Лук’ян, розігнувши спину, став ще ближче і повторив:

— Дозволь мені битися з ним.

Схопивши його за плечі, Хизир одним рухом могутніх рук підніс та поставив на ноги, викрикаючи ув обличчя:

— Замовкни, нерозумний рабе! Хто ти такий, щоби просити у мене про милість? Що верзе твій нечестивий язик? Геть із дороги, поки я не викинув тебе у море, наче паршиве щеня!

— Я не раб, володарю, — твердо мовив Лук’ян. — Я — Шейтан-бей, і саме ти дарував мені свободу. Це бачили усі. Я реїс. Дозволь мені битися.

Від цих слів Хизирові забракло подиху, й він загарчав не своїм голосом:

— Віслюче, ти бився хоч раз на смерть? Нагадай мені, чи вбив ти за своє нікчемне життя хоч одного ворога?

— Своєю волею ти не давав мені зробити цього. Там, де шаблі позбувалися піхов, я позбувався права бути біля тебе. Ти беріг мене, всемогутній, як бережуть у морському поході аструлаб. Ним вимірюють шлях, а не розбивають мушлі, щоб наїстися. Зараз усе інакше. Якщо загрожує смерть від голоду, треба розбити мушлю аструлабом, як більше нема чим. Подивися — вони зняли гармати і тягнуть догори, а з цими невірними по-іншому ми не домовимося. Нас чекатиме загибель. Тож дозволь битись. Я знаю його. У нього важка шабля та могутні руки, але в голові лише пісок. Справжній воїн б’ється розумом. Я ж битимуся розумом та серцем. І переможу.