Відштовхнувши його, Хизир повернувся до щогли і сперся на неї, а потім промовив:
— Іди. І нехай буде з тобою Великий Аллах.
Невеличкий ял, спущений зі «Святої Елізи», підгрібав до розбитої галери. Лук’ян стояв нагорі по інший бік, склавши руки на грудях та зупинивши погляд на човні з трьома чужинцями, один із яких — кремезний воїн — стояв на носі, тримаючи обома руками звільнений од піхов довгий і важкий палаш. Роки не змінили виразу його обличчя, хоч отой схожий на ріпу ніс уже не сприймався так смішно, а погляд усе-таки свідчив: ця людина знає, що робить. І разом з тим він залишався тим самим Данилом, котрий і тепер не бажав вважати його за людину, тимчасом як колишнього Лук’яна, не кажучи вже про Чихоню, насправді давно не було на світі. Він не виріс, не зрівнявся силою з ворогом. Але замість нього з палуби реїської галери дивився Шейтан-бей — інша людина, й очі його зовсім не мали страху.
Від цього погляду та ледве помітної посмішки, що грала на скривлених губах непоказного супротивника, який, не інакше, втратив глузд, грубі пальці несамохіть перебирали по гострому клинку. Данило не відчував бажання вбивати Чихоню, хоча колись, дуже давно, зробив би це, якби, зловивши його за крадіжкою риби, увесь мокрий та розлючений, зміг наздогнати на березі річки Бог. Тепер, коли ось-ось мала початися гарматна стрілянина з абордажем, ці спогади здавалися дурнуватими вигадками. Та й річ була не в тім. Від палаша, який мацали його завжди упевнені пальці, залежало життя тих, кого він звик вести за собою, і байдуже, хто при цьому мав стати проти нього.
Долоня, що підтримувала зброю, укотре перейшлася по залізі й не відчула належного тертя, бо ковзала поверхнею клинка, наче корабель по морі. Лезо палаша у місці, де дотикалося до тіла, зволожилося. Ніс човна торкнувся напівзатопленої галери, і водночас Деніел відштовхнувся ногою, переходячи на її палубу.
І одразу ж відбувся рух навпроти — спершись рукою на борт, противник легко перескочив його, стрибнувши з цієї висоти униз. Від поштовху худенького тіла галера, що засіла розбитим носом на підводній скелі, ледь помітно хитнулася, проте Данило на мить утратив рівновагу. А Лук’ян, вихопивши обома руками з-за поясу шаблю та кинджал, кинувся на ворога. І засвистіло залізо, видаючи раз за разом дзвін, що змушував напружуватися усіх тих, хто застиг нагорі, схопившись за борти.
Те, що зброя та руки ворога швидші, Деніел зрозумів одразу, пропустивши один за одним два випади короткої та легкої шаблі, що зачепила його бік, а потім плече, разом з одягом розсікши й тіло. Той, хто вийшов битися проти нього, все-таки був воїном, і від розуміння цього з голови зникло усе зайве, залишивши місце лише холодній розважливості. Ворог, якому вистачило б одного-єдиного удару, встигав ухилятися від його важкого клинка, а натомість відповідав дрібними уколами, з яких навіть не кожен був здатний проколоти одяг. Лук’ян мовби читав думки і на кожен підготовлений випад дужого супротивника мав готову відповідь. Його манера битися нагадувала змію, що стрімко жалить, хоч і не спроможна переламати ворогові хребет.
Кілька разів Данило насідав на нього з усієї сили, та щоразу це мало не вилазило йому боком, а в останньому зіткненні змушений був відводити блискавичний удар Лук’янового клинка неозброєною рукою. Від прагнення встигати за прудкішим супротивником ноги поступово наливалися важким, і вразити його не було жодної можливості.
Витягши й собі кинджал, Деніел відступив за похилену щоглу. Захищатися стало легше, але ця зміна тактики теж мало не зіграла з ним злого жарту. Зробивши кілька оманливих рухів і спроб уразити його у груди, низький на зріст ворог спромігся на несподіваний випад, націлюючись у ліву руку велетня. Кинджал, грюкнувши, упав на дошки, а спроба підняти зброю не вдалася — рука таки отримала пошкодження. Не можучи знайти протидію нападам супротивника, Данило відступав на корму, оглядаючись туди, де накочувалися хвилі, облизуючи ледь похилену палубу, край якої занурився у воду. Ще крок — і важке тіло спричинило її рух, збільшуючи нахил.
Опустивши руки зі зброєю, Лук’ян зробив крок у напрямку ворога, ніби навмисно підставляючи незахищені груди. Очі бусурманського запроданця не висловлювали нічого, лише допомагали рукам робити потрібне.