Візит Його Святості Папи Римського Паулуса Третього, на який так довго чекали, був таємний, і про нього знало лише невеличке коло наближених. Утім, чутки у нетрях великосвітського Мадрида розросталися з нечуваною швидкістю, сягнувши за неповну добу навіть гурту придворних дам. Двір перешіптувався, не наважуючись підвищити голос.
Алессандро Фарнезе прибув напередодні у звичному супроводі гвардійців Ватикану і зараз перебував на галереї — у простій сутані з накинутим на голову каптуром, як і кілька високоповажних синів Святої Церкви, котрі завжди супроводжували імператора на таких заходах. Ті, хто прибув з Папою, сиділи за його спиною. Аквілейський патріарх отець Марко Гримані та Віченцо де Капелло, один з дожів Венеції, прибули насамперед як відомі мореплавці й адмірали своїх флотилій.
Маркіз де Васто, теперішній командир гвардії імператора, зайшов останнім, зайнявши місце ліворуч від короля. Саме від нього Карл дізнався про справжню місію цих двох людей.
— Ваша Величносте, ескорт повинен з’явитися невдовзі. Гвардія не змусить вас чекати.
— Не кваптеся, маркізе, — посміхнувся Габсбурґ. — У нас є доволі часу, і де, як не тут, буде найкраще обговорити наші задуми? Хіба не так, Найсвятіший Отче?
— Звісно, сину мій, — усміхнувся Фарнезе. — Ідея створення «Святої Ліги» настільки визріла, що останній крок може бути зроблено будь-де, навіть на площі, де страчують чергового єретика.
— Чому ні, Ваша Святосте? — підтримав де Васто. — Якщо сама «Ліга» призначена служити справі боротьби з дияволом, це місце є, безперечно, найкращим.
— Маєте слушність, як завжди, дорогий маркізе, — схвально кивнув Паулус Третій, — і вашу особисту роль у тому, що розмова все-таки відбудеться, важко переоцінити. Якщо ж сторонам при цьому ще й удасться дійти згоди, заслуга ваша перед справою Христа стане неоціненною. Християнським монархам давно пора об’єднатися, бо загроза зі сходу стає дедалі ближчою. І якщо на суходолі втрата навіть кількох фортець у Трансильванії не має вигляду здачі позицій, то на морі, незважаючи на останню перемогу флоту Вашої Величності, усе складається кепсько. Половина узбережжя Іфрикії забудована іспанськими фортецями, в усіх них стоять гарнізони, а Середнє море скоро стане зовсім не нашим.
— Ви перебільшуєте, Святий Отче, — втрутився Карл, — але у словах ваших є зерно істини. І це гірко усвідомлювати після нашого переможного походу й захоплення Тунісси.
— Ото ж бо! — схвально похитав пальцем Фарнезе. — У нас нема іншого шляху, крім нового Хрестового походу в ім’я Господа. Але, Ваша Величносте, якою мовою належить спілкуватися сторонам? Гадаю, враховуючи наш несподіваний візит до Мадрида, усі могли б чинити це іспанською.
Карл посміхнувся кінчиками губ, а відповідь Обраного Імператора усіх християн підтримувала тепер іронічні інтонації найсвятішої особи:
— Навіть не знаю, Ваша Святосте. Так склалося, що іспанською я говорю лише з Господом нашим.
Простягши долоні, імператор смиренно звів очі догори.
— Ну, тоді латиною, — дещо здивовано запропонував Фарнезе.
Обличчя Габсбурґа залишалося серйозним, і кожну пропозицію співрозмовника він обмірковував так, наче це вже зараз стосувалося «Ліги».
— Найсвятіший Отче, — з відвертішою посмішкою промовив Карл, — латиною я звик спілкуватись із жінками. Хоча… в Європі монархи так давно обговорюють створення «Святої Ліги», що це все більше нагадує мені бесіду придворних фрейлін. Тож я готовий вести перемови навіть латиною.
— Вам важко догодити, сину мій, — теж посміхнувся Паулус Третій. — То чи не буде завгодно Вашій Величності повідомити нам, якою ж мовою ви спілкуєтеся з чоловіками?
Фарнезе озирнувся назад, наче шукаючи підтримки у свого високоповажного супроводу, проте адмірали й далі сиділи, мовби набравши до рота води, і лише шанобливим киванням давали зрозуміти, що стежать за розмовою.
— Навряд чи це припустимо, Ваша Святосте, — скрушно похитав головою імператор. — Річ у тім, що з чоловіками я говорю мовою нашого спільного ворога Франциска. А враховуючи мету «Святої Ліги», це буде блюзнірством. Чи не так? Адже цей зрадник, порушивши після звільнення з полону всі свої зобов’язання, уклав угоду зі самим дияволом! До того ж, у відлученні короля Франції від Святої Церкви Рим просунувся не далі, ніж християнські монархи, яких ви так критикуєте, у створенні «Ліги».
— О Господи! — вигукнув понтифік. — Це справді було би недоречно. Союз короля Франції зі Сулейманом — найганебніша річ, яку не може сприйняти розум християнина. І ми зробимо усе можливе, щоби позбутися одного зі своїх синів, який повівся настільки ганебно. Але не хочете ж ви сказати, що спілкуватися належить германською?