— Звісно, ні! Як можна! — підтримуючи нові інтонації Папи, обурився король. — Цією мовою я говорю лише зі своїм конем!
Тепер сміх імператора звучав щиро та відверто, а чорна борода смикалася разом із масивним тілом, довершуючи ефект сказаного.
— Ось так, — розвів руками Паулус Третій. — І після цього при дворах християнських монархів сміють пліткувати про те, що це Рим стримує створення «Ліги»! Ми знову не просунемося ні на крок, адже вашої рідної мови не розуміє жоден із присутніх.
— Я і сам давно забув фламандську, — похитав головою Габсбурґ, — відколи ці єретики припинили поводитись як належить підданим свого короля. Але річ не в тім. Ви розвеселили усіх нас, Святий Отче, а найголовніше — підтвердили, що всі ці розмови про зміни політики Риму з вашим приходом на престол — не порожні балачки. І я шкодую, що не сам перший прибув із візитом до Ватикану. Тепер нарешті ми дійдемо згоди будь-якою з мов. Гадаю, тривале спілкування з маркізом де Васто переконало вас у цьому.
— Я вірю, сину мій, — жартівливі інтонації понтифіка зникли, віддавши місце стурбованості. — Обитель Господа завжди прийме імператора усіх праведних християн. А на підтвердження намірів Риму зі мною прибули ті, хто готовий цілковито віддатися справі Христа. Нашу флотилію готовий вести Його Преосвященство Патріарх Аквілеї Марко Гримані.
— Ваша Величносте, — вклонився той, — двадцять шість великих та малих галер, галеотів та менших кораблів стоять у гавані, готові вирушити хоч завтра.
— Я радий, Святий Отче, що кращі воїни Христа гуртуються проти спільного ворога, і матиму за задоволення йти разом з вами, — відповів Карл.
— Орден Святого Іоанна виступить разом із нами, — продовжував понтифік. — Дон Ауреліо де Ботіджеа підтвердить, що кращі мальтійські лицарі матимуть за щастя плисти разом зі своїм імператором.
— Я знаю, магістре, й ніколи не сумнівався у вас, — відповів Габсбурґ на уклін де Ботіджеа. — Хто, як не ви заслуговує на честь нести прапор Христа уперед над хвилями Середнього моря!
— Ваша Величносте, — продовжив Фарнезе, — сьогодні у нашому війську прибуло. Зі мною прийшов синьйор Віченцо де Капелло. Це означає, що Венеція з нами. Свята Церква завжди дбає про своїх заблудлих синів, і довгі роки нам боляче було дивитися на конфлікти між нашими великими християнськими державами. Та ми докладали зусиль, і сьогодні венеційський дож у Мадриді, щоби засвідчити Вашій Величності свою шану.
Низький уклін де Капелло віддавав, однак, такою стриманістю, що Карла мало не знудило. А слухаючи його розмови про силу та вогневу міць флотилії венеційців, імператор уже повертав голову в інший бік.
Процесія заходила на головну площу. Засуджених везли возами у залізних клітках по кілька осіб. Натовп вирував, і гвардійці насилу стримували юрбу зівак. Фарнезе байдуже ковзнув поглядом по тому, що відбувалось унизу. Вози рушили до високого ешафоту.
Джоні везли в окремій клітці. Як руки, так і ноги полоненого ватажка міцно прикували до ґрат таким чином, що він не міг ні сісти, ні звести їх докупи. Голова його за усього бажання не змогла б дотягтися до заліза. Вози зупинили, кат піднявся на ешафот і зайняв звичне місце. Жоден із розбійників не був засуджений до відрубання голови. Кількох мали стратити гаротою, ще кількох колесувати, а самого ватажка чекало розпилювання.
Ханс ван Герст не мав пошкоджень. Він застиг у клітці, здавалося, байдужий до усього, що відбувалося навколо, і мовчки дивився у нікуди. Крики та моління про помилування залунали з новою силою, коли засуджених почали витягати з кліток. Їх було восьмеро, й усі тепер, без перебільшення, заздрили іншим, кого навічно поховали морські хвилі у протоці біля острова Ксамакс. Юрба ревіла, передчуваючи розвагу.
— Ну, ось, Найсвятіший Отче, справу розпочато, — промовив Карл, перехоплюючи погляд Папи. — Якщо вдасться усе те, про що ми домовлялись, ешафоти доведеться будувати в усіх містах та на усіх площах. За цими будуть інші. Ми звільнимо шлях для морської торгівлі на схід.
— Хто ці грішники? — запитав понтифік. — І в чому їхня провина?
— Капери, морські розбійники, вихідці з фламандських земель. Рік у рік вони грабували наші галеони, та всьому настає кінець.
— Я чув про них. Лицарі нашого ордену не раз стикалися з ними, та цим розбійникам завжди вдавалося безкарно втекти, — зауважив де Ботіджеа. — Пізньої осені, коли у море вже бояться виходити, одна з наших галер під командуванням Робера де Шатьє в абордажній сутичці узяла гору над їхнім галеасом. Тоді до рук наших лицарів потрапило кілька розбійників, які під тортурами виказали місце перебування ватажка. Та далі їм довелося стикнутися з ворожими галеонами, і бранців відбили. Здобич вислизнула з рук наших братів. Славний де Шатьє розповідав, що серед нападників був воїн, величезний, мов гора, який бився, наче диявол.