— А хто ж полонив цього розбійника, Ваша Величносте? — запитав Паулус Третій.
— Фламандський купець та судновласник, за винагороду, — відповів король. — Уявіть собі, його рідний брат.
— Диявол! — вигукнув магістр. — Саме йому належали галеони, котрі напали на лицарів де Шатьє!
— Тихіше, сину мій! — обурився Фарнезе. — Не згадуй імені сатани, він сам тебе знайде.
— Я волів би, аби це сталося! — не міг заспокоїтися де Ботіджеа, б’ючи кулаком у кам’яний парапет.
— І якою ж була винагорода? — поцікавився Найсвятіший.
— Імператорський патент на плавання його флотилії у Новий світ. Цей фриз побудував кораблі, більші від наших галеонів, які сидять у воді, наче морські птахи, і жодна хвиля не здатна їх перекинути. Вони, ці кораблі, швидкі на ходу, хоч мають три палуби й містять гармат більше, ніж ваша «Санта Анна», яка дарувала нам перемогу в Ла-Гулетті.
— Я б піддав ці слова сумніву, якби вони не були промовлені вустами Вашої Величності, — приклавши руку до грудей, із шанобливим уклоном вимовив маркіз.
— Я сам піддав би їх сумніву, але їх бачила половина Барселони, — знизав плечима Габсбурґ. — Саме на них доставили бранців.
— І яка доля цього капітана? — запитав понтифік. — Він отримав патент?
— Ще ні, — відповів імператор. — На відміну від моїх попередників, я ніколи не кваплюся вішати лаврові вінки на переможців.
— Це розумно, сину мій, — схвально кивнув Паулус Третій. — Швидкий тріумф позбавляє героїв смиренності та прагнення нових подвигів. Хіба імператору всіх християн бракує золота Нового світу? А от у поході «Святої Ліги» кожен простий галеон може вирішити перебіг битви. Чи не так, дорогий магістре?
Крики мучеників продовжували лунати знизу, та на імператорській галереї їх наче не чули. Адже саме тут і зараз вирішувалася доля усього праведного світу в його протистоянні зі злом.
Коли настала черга Джоні, того відіп’яли й вивели на ланцюгах із розтягнутими руками та ногами. Перед самим ешафотом нещасного повалили і понесли сходами догори за ті самі ланцюги, а тоді прип’яли униз головою між двома стовпами, розвівши руки та ноги до неможливого.
— Молися, — промовив святий отець, а кат, узявши довгу пилку, став зі спини засудженого.
Лише тепер погляд Джоні висловив усе. Здавалося, очі його намагалися поглинути величезну площу та багатотисячний натовп. За мить перед тим, як розверзтися божевільним нелюдським криком, груди його встигли набрати повітря, і над площею, заглушаючи рев натовпу, пролунало:
— Будьте ви прокляті! Горіти вам у пеклі!
І серед усієї неосяжної юрби, що вирувала головною площею Мадрида, знайшлася лише одна людина, що зрозуміла зміст його слів. Нею був король Кастилії і Арагона Карл П’ятий Габсбурґ, Обраний Імператор усіх правовірних християн.
Життя у замку Гронінґен тривало у звичному русі. Принаймні так вважав Деніел, коли зранку, розлупивши очі, йому вдавалося зповзти з ліжка та дошкандибати до віконця каплиці, в якій тепер його тримали. Лише так сам для себе він міг назвати своє існування, адже життям воно вже не було. Саме тут, біля власних покоїв, дейхграф Гронінґена Йоганн ван Герст після повернення флотилії з далекого плавання наказав улаштувати житло йому, котрий дивом спромігся вижити й повернувся додому разом із флюїтами, які також зуміли витримати усе.
Час зупинився відтоді, як уперше розсіялося темне марево, й очі Деніела побачили світ, який уже був не таким, як раніше. Його привезли до Гронінґена у шкіперській каюті та знесли на руках на берег, де мало не щодня над величезним та майже нерухомим тілом поставали нові цілителі, котрих гер Йоганн спромагався запрошувати з найвіддаленіших кутків фламандських земель. Утім, їхні зусилля, як і золото дейхграфа, пропадали марно.
Ніч пораненого тривала довго, у постійних мареннях, а на ранок, увесь вимучений гарячкою, він провалювався у забуття на мокрих простирадлах і розплющував очі далеко за полудень. Деніелу ставало сил якось підвестися та зробити кілька кроків на галерею, де його завжди підтримували попід руки двоє жовнірів. Від літнього сонця немічному ставало млосно, а груди починав роздирати нестримний болючий кашель, наче вороже залізне жало сиділо там досі. Ці жахливі звуки довго розносилися замком, доки нещасний не відхаркував жменю справжнього смороду. Після цього йому ще вистачало терпіння якось дістатися до ліжка, де він лежав, безсилий, до вечора, а потім усе повторювалося.