Дві торгових шхуни тоді повернулися до фризьких берегів. Судна відслужили довгі роки, та гер Йоганн збирався ще раз відрядити їх до Фландрії. Взявши зі собою Деніела та ще кількох робітників, Кеєс планував швидко замінити прогнилі шпангоути. Судна звільнили від вантажу та сміття, проте у глухому закуткові трюма якимось чином трапився щур. Бридка істота снувала по закутку, не бажаючи вступатися з насидженого місця. Скинувши дерев’яного капця, Рінк зі сміхом збирався прибити пацюка, та той останньої миті викрутився і хапнув невдаху за долоню, спричинивши біль. А за кілька днів рука Кеєса розпухла і почала гнити. Минали місяці, а теслю лихоманило, і той, кому все було горе-не-біда, чахнув на очах, клянучи свою злу долю.
За життя, сповнене важких та небезпечних випробувань, Данило міг скалічіти або загинути безліч разів. Згадував абордажні сутички, коли плавав із каперами, а потім служив дейхграфові ван Герсту. Як казав Кунрад, таке життя воїна, і готовим до цього належить бути завжди. Але зробивши дурницю, яку потім важко зрозуміти самому, загубити себе… Він ніколи не зловтішався з Рінка Кеєса, проте розуміння, що з ним самим така дурня ніколи б не трапилася, завжди тішило. Одначе сталося не так, як гадалося.
Іноді постать не надто більша від щура, закутана у темну тканину, зі шаблею в одній руці та кинджалом ув іншій поставала в його уяві. Деніел відганяв ці видіння. Але вони ставали надокучливими, і чим далі відступала хвороба, тим частіше займали його такі думки.
— Мілорде, — промовив Деніел одного вечора, коли ван Герст зайшов поцікавитися його самопочуттям, — я не питав у вашої милості про це ніколи. Чим закінчилася битва на морі? Ви розповідали, що брата вашого Ханса відвезли і стратили у Мадриді. Отже, ми перемогли. А як скінчився бій?
— Ти хочеш знати, чи залишився живим твій супротивник? — прямо запитав Йоганн.
— Так, мілорде, — визнав Данило.
— Не знаю, Деніеле. Коли ти отримав удар у груди і почав його душити, зі скель ударили гармати каперів. Бербери одразу ж кинулися до вас, на затоплену галеру. Тебе вже залишили сили, і, витягши його з-під тебе, вони попливли геть. А ми, забравши тебе на «Святу Елізу», атакували «Харон». Якраз у той час наші флюїти надійшли до бухти. Битва не була довгою. Поки ми шукали Ханса на острові, їхня галера наче розчинилася. Не знаю, чи зостався твій суперник живим. Коли його тягли догори, на галеру, тіло було скривавлене так само, як і твоє. Він не рухався. Гадаю, ти скрутив йому шию. Більше не знаю нічого.
Помовчавши, Ван Герст підвівся і додав:
— Забудь. Скоро ми попливемо до Нового світу. Ти мені потрібен там.
— Мілорде, я нічого не можу, — схиливши голову, тихо мовив Данило.
— Колись я вважав так само, — зупинившись у дверях, похитав головою дейхграф. — Це перейде. Я твій господар. І наказую тобі.
Дні, що попливли далі, були сповнені мученицьких зусиль. Переборюючи себе, Деніел зранку ставав на ноги і не дозволяв собі присісти, доки ніч не вкривала замок Гронінґен. Іноді ноги підкошувалися, й він падав. Та з допомогою жовнірів одразу підводився. Вчепивши зі самого ранку палаша, тягав його скрізь, а вправи зі зброєю день у день довшали. Та ставши проти будь-кого із жовнірів, одразу відчував, що не здужає.
Утім, час минав, і важкість у грудях поступово зникла, а ноги, ще не такі невтомні, як раніше, відчували дедалі більшу потребу рухатися. Він усе краще тримався у сідлі, й настав день, коли, залишивши коня на березі, Данило випхав ял у хвилі та поплив на самоті до «Святої Елізи», де днював та ночував одноногий Вілфорт. Радощі старого не мали меж, і руки найкращого з теслярів одразу ж отримали сокиру.
У вологому морському повітрі вже кружляли білі мухи, тому робота тривала повним ходом. Після успішної експедиції до Середнього моря флюїти знову переобладнували для далекого плавання. І Данило залишився там. Він іще не міг підняти своєї гармати, але щодня намагався зробити це, а думка несподівано сягнула туди, куди колишній канонір уже не сподівався її спрямувати.
Одного разу Вілфорт, вилізши зранку з трюму, побачив, що відкатний механізм однієї з гармат верхньої палуби геть чисто розібраний, а Деніел, укритий рясним потом, доламує основу, на якій усе трималося.
— Диявол мене роздери… — почав, було, старий. — Я ж їх сам, оцими руками, день у день…