Страта Триокого мала відбутися за місяць після повернення дейхграфа Йоганна, котрий вирушив до Брюгге на аудієнцію до штатгальтера, за допомогою якого розраховував домогтися швидкої відповіді імператора Карла. Забувши про флюїти, Деніел чи не увесь час проводив із мечем і алебардою. Руки його зміцніли, хоча грудям іноді ще бракло повітря. Та головне було в іншому. Кудись поділася його твердість духу, якої вчив Кунрад. І ті, які завжди були поруч, не могли йому допомогти.
Обираючи жовнірів для двобоїв, Данило знав, що відбуватиметься далі. Нехай йому бракло духу, але хист та досвід воїна не давав здурити себе. І щоразу, стаючи до бою, він бачив, як стримують силу власних ударів його супротивники, як шанобливо відводять очі, коли криками й лайкою він домагався протилежного.
І одного разу, коли вже несила було вгамувати власну лють, він кинувся на ван дер Молена.
— Бийся, Молене! Бийся як належить, якщо ти не жінка!
Двобій скінчився швидко. Після одного з потужних ударів Данила меч вилетів з рук ван дер Молена й застряг у снігу.
— Мастере Деніеле, — розвів руками Молен, — я не битимуся з вами, мов із ворогом, хоча ви готові порубати будь-кого з нас. Гер Йоганн не схвалить цього. Кажіть що хочете, але так б’ються у битві, і якщо ви скалічите когось із жовнірів, нехай простить вас Господь.
— А ти вважаєш, я готовий до битви? — заглядаючи йому в очі, запитав Деніел. — Скажи, Молене! Скажи, що готовий, і тоді нехай уже тебе простить Усевишній, коли мене проштрикнуть наскрізь!
Той, не витримавши погляду, заховав очі.
Починало сутеніти, коли підвальним коридором залунали важкі кроки. Сторожа вклонилася.
— Відчиніть ворота, — наказав Деніел. — Хочу подивитися на бранців.
Його пропустили. Гойс Триокий сидів у закутку, прип’ятий ланцюгами. Його обличчя схудло й заросло бородою. Погляд лише раз ковзнув по кремезному лицареві, який увійшов до склепу.
— Підведися! — звелів Данило.
Той мовчки виконав наказ.
— Чому тебе кличуть Триоким?
— За третє око на потилиці, мілорде, — відповів той, — яким я бачу, що діється позаду мене.
— Чому ж воно не врятувало тебе цього разу?
— То не так, — невесело посміхнувся розбійник. — На мені нема навіть подряпини.
— Тебе стратять на площі у Грюнсі, — мовив Деніел.
— Отже, така воля Господа нашого, — схилив голову той.
— Ти не боїшся?
— Ні, мілорде. Колись це мало статися.
Просунувши руку крізь ґрати, Данило кинув йому під ноги мішечок, а на запитливий погляд полоненого мовив:
— Поїж. Я накажу годувати тебе.
Третього дня, зібравши шістьох арбалетників, Деніел звелів сторожі вивести полоненого під стіни замку.
— Мастере Деніеле, гер Йоганн не схвалить цього, — нерішуче обізвався Крюйс, старший охорони замку. — А мастер ван дер Молен…
— Сьогодні тут нема ні дейхграфа, ні Молена. І я наказую тобі.
— Воля ваша, мастере Деніеле.
Бранця вивели під стіну і зняли з нього кайдани. Триокий Гойс стояв, відтираючи зап’ястки, і запитливо дивився на ворогів. Витягши палаша, Деніел наблизився до нього.
— Чи володієш зброєю? Чув, що ти вправний воїн, — мовив Деніел.
— Звісно, мілорде, — з легким поклоном відповів той. — За мого способу життя це належить уміти.
— То станеш зі мною до бою. Обери зброю. Бій буде на смерть. Не хочу дурити тебе — якщо ти переможеш, тебе однаково не відпустять і стратять на площі у Грюнсі.
— Навіщо ж мені битися? — не зрозумів Триокий.
— Щоб не загинути сьогодні. Страта відбудеться за місяць, не раніше. Хто зна, що може статися за цей час?
— Значить, я битимуся. А зброю, мілорде, оберіть самі.
Стоптаний сніг рипів під ногами на морозі. Люди та коні, які оточили місце двобою, видихали у колюче повітря струмені пари. За цією стіною починався ліс, і невеличке поле між ним та стіною замку було безлюдне, як і завжди цієї пори. Сторожа мовчала, похмуро поглядаючи на супротивників, які застигли один перед одним. Коні хоркали, переминаючи копитами.
Залізо задзвеніло зненацька, хоча цієї миті чекали усі. Вони закрутилися у двобої. Триокий виявився на диво прудким, а його рухи нагадували павука. Він тримався на низько зігнутих ногах і навіть час од часу торкався снігу вільною рукою, намагаючись підсісти під супротивника та дістати його ноги, а при нападі згори одразу відступав, опиняючись далеко. Ноги його не ковзали, а тіло, опиняючись щоразу то над однією, то над іншою ногою, робило гострі випади з різних боків.