Обоє не поспішали, вимацуючи зброю іншого своїм лезом, і лише тоді кидалися на ворога. Данило знав толк у бою і не сподівався на швидку перемогу, натомість беріг сили. Вивчивши супротивника, почав насідати, намагаючись здобути перемогу сильним ударом, але Триокий щоразу спромагався стати у незручну для атакування позицію.
Ноги Деніела почали наливатися важкістю, і Гойс відчув це. Палаш у його руках пришвидшив рух, і тепер противник, більший від нього, мусив зайняти відверто захисну позицію. А Триокий, здавалося, не знав утоми. Деніелу ледве вдавалося відбивати його випади, дістати ж ворога годі було сподіватися. Відчуття, що грудям починає бракувати повітря, змушувало зупинятися ноги, і це збільшувало перевагу Триокого.
Розуміючи, що двобій закінчується, Данило з криком пішов у наступ, але навіть уся премудрість Кунрада в руках, що слабли із кожною миттю, не могла врятувати. Перехопило подих, і він лише якимось дивом відбив три удари супротивника, відступивши до стіни. Згадка про інший двобій, у якому вважав себе переможеним, прийшла несподівано та невчасно. Видіння закутаного у темну тканину супротивника, утричі слабшого від Деніела, знову постало перед очима. Тепер усе було навпаки. Утричі слабшим був зараз він сам… А отже…
Усе відбулося незбагненно для тих, які застигли навколо, а заразом і для Данила. Притиснувши ворога до стіни, саксонець завдав ще кілька ударів, намагаючись вивести його з рівноваги, і домігся свого — доведений до нестями власним безсиллям, Деніел кинувся на нього, щосили рубонувши згори. І відбиваючи цей простий удар, Триокий уже знав, що зробить далі. Та за мить до зустрічі клинків рука Деніела, згинаючись у лікті, майнула назад до власного боку, і меч розбійника зустрів замість ворожого заліза порожнечу, а наступної миті вістря палаша вже летіло у його груди.
Відпустивши руків’я, Деніел хапав морозяне повітря. Його хитало, а темне марево час од часу застилало очі, заважаючи сповна побачити, як ворог із палашем у грудях, зробивши два кроки назад, завалився спиною у сніг. Жовніри підскочили, щоби підтримати Данила попід руки, але це не допомогло — коліна підігнулися, і він опустився у стоптаний сніг.
Пальці, майже не чутливі, розколупували білу кірку, кидаючи до рота нові й нові шматки. Усе закінчилося. Триокий лежав горілиць із розплющеними очима. Деніелові підвели коня й висадили у сідло.
— Ви гідно билися, мастере Деніеле, — стурбовано мовив Крюйс. — І мені залишається тільки помолитися за його грішну душу, ну і, звісно, за те, щоби гнів нашого господаря…
— Залиш його мені, — звелів Данило. — Панський гнів я не ділитиму ні з ким.
— Як вам буде завгодно, мастере Деніеле, — вклонився Крюйс. — Але скажіть, де взяли ви цей підступний удар? Його вигадав сам диявол!
«Але помреш ти від удару Шейтан-бея…» — десь у вухах ці слова лунали досі, повторюючись та стихаючи, наче морські хвилі, що накочуються на скелястий берег, а радше — як луна у високих зелених схилах навколо річки Бог. Не відповівши нічого, Данило стріпнув поводами, щоб кінь рухався.
Велетень не поділив гнів господаря замку ні з ким. Важкий погляд ван Герста міг вкарбувати у стіну навіть такого хлопця, а вуста дейхграфа промовили тільки три слова:
— Як посмів ти?
— Мілорде, — відповів Деніел, — від’їжджаючи до Брюгге, ви давали мені наказ, а разом із тим дозвіл виконати його будь-яким чином. Я зробив це. І тепер готовий до усього — командувати вартою замку або ж плисти з вашою милістю куди завгодно.
Базар у Тлемсені гудів, наче бджолиний вулик. Копошіння, що починалося за старою мечеттю зі сходом сонця, набирало сили до полуденного намазу і трималося аж до вечора. Гикання верблюдів, іржання коней, людський гомін — усе це змішувалося та перепліталося між собою найдивовижнішим чином, а достаток, що панував кругом, змушував очі розбігтися. По краях продавали худобу та птицю. Іноді бедуїни привозили з пустель навіть диких звірів у клітках, маючи надію, що хтось із емірів спокуситься на дивину.
Далі у глибину площі, де за роки численними ногами пісок було стоптано на камінь, тіснилися ряди, в яких продавали дрібний крам. Грубі полотна стелили просто на землю, а на них розкладали усе, чим були багаті місцеві ремісники й заїжджі купці. Мідні та глиняні чаші, зброя, бляшані вироби, тканини — здавалося, все це громадилося у повному хаосі, та кожен таджир безпомилково знаходив у купах власного краму те, що просив гість, а кожен гість знав, де шукати те, за чим прийшов на площу.