У проходах поміж рядами панував також повний безлад, зазвичай без штовханини, і лише іноді особливо гарячі відвідувачі альбазару, не розминувшись, вступали у перемовки, починали шарпати один одного за бурнуси, і тоді рух зупинявся до вирішення конфлікту.
За часів правління останнього еміра за порядком на площі наглядав Гафар — повний чоловік у похилих літах із довгою чорною бородою, а кілька воїнів, які завжди були у його підпорядкуванні, швидко наводили лад. І хоч ім’я його означало — всепрощальний, насправді винуватцю важко було випросити пробачення у суворого наглядача. Винного тягли до палацу еміра, перед яким наступного дня відбувався суд, і порушникові спокою влітало сповна. Якщо ж ішлося про крадіжку, Гафар не знав милості, й крадієві не раз відрубували палець, два або ж усю руку, залежно від вартості вкраденого, чи якщо це ставалося з ним не вперше. Й оберігаючи свій крам, купці пильним оком дивилися на руки гостей, які ходили поміж рядами й підступали вибирати товар.
Прийшовши до влади, Хизир залишив Гафара розпорядником, проте судити той уже не міг. Уся його робота зводилася до наглядання та свідчення у випадках якогось непорозуміння. Справжня ж влада кругом давно належала реїсам. Якщо ж конфлікт відбувався з участю когось із місцевих емірів, суд вершив щонайменше Сінан або ж капудан-паша.
Сонце, минувши більшу частину свого шляху, вже не палило так нещадно, а між рядами нарешті таки утворився простір, коли за спиною торговця прянощами прозвучало:
— Ас-саляма алейкум, шанований Абу Маліку! Скільки ж часу минуло, відколи тебе востаннє бачили у Тлемсені! Чи дарує тобі й далі своє благословення Аллах, як це бувало завжди?
— Зазвичай так, Гафаре, — зрадів купець, побачивши наглядача. — Сподіваюся, і до тебе Всевишній залишається милостивим та береже тебе й усю твою велику родину.
— Трапляється по-різному, — зітхнув той. — Напевно, я таки прогнівив Його. Але скажи, Маліку, де довелося побувати тобі за цей час і що ти привіз такого, чого не куштували у Тлемсені? Чарівний запах твоїх трав чути ще від старої мечеті, тож я насилу стримав себе зранку, аби не заважати твоїй торгівлі!
— Я прийшов із караваном мудрого Абу Рашида, в якому з тридцяти двох верблюдів семеро моїх. За цей час я побував у Аравії, а потім торгував на землях еміра аль-Мохаммада, де зараз спокійно. Аллах дарував мені роки та світлий розум, проте старість уже відчувають усі мої кістки від верху до низу. Можливо, це останній мій караван. Нехай далі подорожують нащадки. Ось Масуд. Він походить із шанованої родини.
Юнак, який стояв поруч, вклонився та привітав Абу Гафара.
— Минулої весни я віддав йому свою молодшу доньку. Він має хист до торгової справи і повинен годувати сім’ю. Щоправда, тепер кругом стало небезпечно. А у вас, я чув…
Малік несподівано замовк, оглядаючись навколо.
— Великий Аллах дбає про нас, мудрий Маліку, — звів руки до неба наглядач базару. — І чутки, що доходять до земель, де бувають твої каравани, не завжди правдиві. Так, Аль-Джазаїром тепер правлять реїси, а у Тлемсені сидить також людина Хизир-бея, і я вже не вершу суд. Усе правильно. Але скажи іншим торговцям — нехай ведуть сюди каравани. Хизир не кривдить чесних таджирів. Так, із реїсами іноді важко, але не вір тому, хто розповість, наче вони тут роблять що хочуть. Сінан тримає порядок, а еміри, навіть ті, які не бажали коритися, тепер потяглися сюди. Нехай бейлербей усіх морів запроваджує тут османські порядки, але всі ми діти Аллаха! А чим більше купців розкладе товари ось тут, тим твердіше стоятиме Аль-Джазаїр. Хизир розуміє це. Донедавна сюди плавали навіть венеційські галери.
— Ось як… — замислився Абу Малік. — Тоді перекажи Хизирові те, що розповім тобі. Я знаю — Аллах свідок — ти завжди дбав про чесних таджирів. Тому розкажу тобі те, що почув від венеційського негоціанта, котрий не раз вантажив нашим товаром свою галеру. Венеційці відійшли від союзу із правовірним світом. Вони не торгують більше з османами та бедуїнами Аравії. Їхні дожі уклали нову угоду з Карлом, володарем усіх християн, і тепер під його владою.
— І що? — не зрозумів Гафар. — Хіба правовірні мусульмани не мають досить власного краму, щоб обійтися без них? Я чув про багатства Венеції, що по той бік Ак-Денізу, але чого з того, що належить їм, не маємо ми? Магриб має усе — зерно та зброю, худобу, тканини, дорогоцінні камені… Всевишній нагородив нас усім.
— Ти добре кажеш, Аллах усе чує, — згодився Малік. — Але я ще не все розповів. Жозефо, цей негоціант, — не найгірший із невірних. І він не хотів би, щоб оце сталося. Йому було добре торгувати з нами. То слухай, мудрий Гафаре. Жозефо прочув таємницю, яку вже знає багато хто за морем. Невірні готують похід. Дуже великий похід, іще більший, аніж той, що забрав у правовірних дітей Аллаха Туніссу. Вони збираються йти на Аль-Джазаїр, на Тлемсену, на увесь Магриб, який звуть Іфрикією. Навіть ті, хто там, у них, воював між собою, тепер збираються докупи, щоби знищити правовірних дітей Аллаха. Венеція віднедавна також із ними. Жозефо казав, у них стільки кораблів, що кінець каравану ще не залишить берегів Іспанії, коли передні вже сягнуть Аль-Джазаїра.