…Шестеро реїсів ішло проходом поміж краму, який таджири починали збирати у клумаки, щоб вантажити на гарби або верблюдів. Той, хто неквапно крокував попереду, був невисокий, чим вирізнявся поміж інших. А ще усе його тіло було закутане у темну тканину, яка покривала й голову, залишаючи відкритим лише одне око. Права долоня його покоїлася на руків’ї легкої шаблі, прикрашеної каменями. Усі п’ятеро йшли повільно, та від поглядів торгівців не сховалося, що ватажок накульгує.
Побачивши Гафара, закутаний приклав руку до грудей та ледь помітним кивком голови висловив йому шану, отримавши таку саму відповідь.
— Як минув день, Абу Гафаре? Чи не сталося чогось поганого? — здалека запитав незнайомець.
— День минув добре. Нехай береже тебе і нашого володаря Всемогутній Аллах!
Усі шестеро рушили далі.
— Хто це? — запитав Абу Малік.
— Шейтан-бей. Дехто кличе його Фаз-Шейтан. Один з їхніх ватажків. Одна з багатьох могутніх рук самого Хизира. Така сама, як Сінан або П’ялі-араб. Або Торгут-реїс.
— Фаз-шейтан… — повторив купець. — Бий шайтана… Що може означати таке прізвисько?
— Кажуть, колись він урятував життя самому Хизирові. Приймаючи рішення, бейлербей усіх морів обов’язково радиться з ним. Сьогодні я розповім йому все, що почув від тебе. А ще…
Тепер крадькувато озирнувся і наглядач.
— А ще… Кажуть, у битві він отримав поранення, і праве око його дуже спотворене. Та ним він бачить! Шейтан-бей завжди його ховає, але… Якщо, нехай береже нас Аллах, він подивиться на когось отим скаліченим оком — горе тому нещасному!
Лук’ян ішов у напрямку невільничих рядів. Те, що замислив останнім часом Хизир, потребувало не просто зайвих рук. Ці руки мали вміти вкладати камінь, а голова, що була над ними, — рахувати. Уроки Тунісси не минули дарма, й тепер вхід до бухти Аль-Джазаїра мав перетинати довжелезний і товстий ланцюг, повністю захований під водою. Саме для цього під стінами фортеці розросталися нові кузні, а працювали у них ті, кого Лук’ян вишукував серед бранців, яких не бракувало на невільничих ринках по всьому березі Магрибу.
Тепер Шейтан-бей здебільшого мовчав. Ставши на ноги, він був схожий на каліку, бо навіть після зусиль численних юдейських знахарів та костоправів, яких ще минулої весни привезла венеційська галера, його руки та ноги не бажали слухатися. Але щодня, пробудившись на світанку, він ішов до кишел і мовчки спостерігав за вправами османських воїнів. А відпочивши й надивившись досхочу, сам брав шаблю, стаючи мало не рачки.
Біль, що пронизував спину, часом був неймовірний, і тоді у пам’яті спливали напівзатоплена галера і могутні обійми ворога, який намагався роздерти його тіло на шматки. Борсання Лук’яна мало кумедний вигляд, та жоден з єні-черів не наважувався сміятися. Очі Шейтан-бея випромінювали при цьому таку рішучість та холодну зневагу до всього навколо, що загартованим у боях воїнам ставало не по собі.
Щодня його скалічене тіло натирали бальзамами, привезеними з далеких країв. Від цього горіла шкіра, але притуплювався біль у кістках і м’язи діставали можливість руху. А ввечері він виходив на берег і, навіть не зітхнувши, ліз на високу гору, звідки двоє реїсів, яких надсилали Сінан або де Агостіні, зносили на руках знесилене тіло.
Та восени Аллах дарував диво, бо капудан-паша не раз згадував у молитвах Шейтан-бея. Він припинив падати на руки і чим день твердіше стояв на ногах. А його коротка та легка шабля поступово згадувала усе те, що вміла раніше. І лише одне у ньому померло назавжди.
Хизир не вмів піддаватися почуттям, серце старого реїса завжди залишалося твердим, навіть у години веселощів або горя. Воно не здригалося і в обіймах жінок, до яких той ніколи не був байдужий, не скиміло від втрат вірних поплічників, котрих так передчасно забирав до себе Аллах. Ще багато років тому, коли йому принесли звістку про загибель Аруджа, понад три сотні реїсів чули той страшний рев над морськими хвилями. Жоден із них не забув цього дня, і жоден не мав сумніву — не горе виштовхувало цей крик з могутніх грудей ватажка. Це зробила неймовірна лють.