Але й для цього морського звіра настав день, коли щось стиснулося й заболіло усередині. Поставити на ноги Шейтан-бея стало його щоденною думкою. Минав час, і це таки вдавалося. Три галери під проводом Саліха-реїса припливли до Аль-Джазаїра аж надвечір того дня. Похід виявився вдалий. Велетенський галеон, що повертався зі Сицилії, було взято неушкодженим, а серед багатої здобичі знайшлося кілька книжок, у тому числі дві, написані арабською мовою. Відтоді, як довелося залишити Туніссу, Шейтан-бей не тримав у руках жодної книги, а туга за втраченим скарбом не раз прохоплювалася у висловах мудрого радника капудан-паші. Згадувалося, як горіли очі ще того Лукані, коли насмілився просити у свого володаря хоча б одну з книжок халіфського палацу, і як готові були вискочити з очиць од щастя, коли почув оте «забери хоч усі».
Шейтан-бей увійшов та вклонився.
— Саліх-реїс повернувся з походу, — мовив тоді Хизир, передчуваючи, що станеться далі. — Він привіз багату здобич. Але те, що є для тебе найбільшим скарбом, я дарую тобі.
Хизир прибрав полотнище, яке вкривало поскладані книжки.
— Дякую, володарю, — схилив голову Шейтан-бей. — Я пришлю двох сібі, щоб забрати їх, вивчу й обов’язково знайду в них те, що дасть мені змогу піднести твою велич ще вище.
Чарівний вогонь не спалахнув у його очах. Саме тоді Хизирові здалося, що він помер назавжди і не розгориться вже ніколи.
…Дійшовши до невільничого ринку, де нещасні ще пеклися під сонцем в очікуванні ковтка води, Лук’ян пішов поміж рядами. За ці роки він здалека навчився розрізняти бранців та визначати, хто чого вартий. А десятки очей з усіх боків одразу починали прагнути до нього. У середовищі живого краму знали — той, кого обирає Шейтан-бей, благословенний. Управитель Хизира не терпів знущань. Ті, які працювали, завжди мали їжу, воду та відпочинок.
Крик змусив його зупинитися. Кричала жінка. Усе відбувалося в сусідньому ряді. Почет одного з місцевих емірів, бачити якого раніше не доводилося, тягнув нещасну з натовпу таких, як вона сама, намагаючись роздягнути, щоби добре обдивитися. Вона як могла опиралася і товкла руками по своїх кривдниках. У цій частині базару таке відбувалося нерідко, але не борсання воїнів з гарною білявою бранкою зупинило рух Лук’яна. Те, що кричала вона, щось нагадувало. Слова, які вигукувала у нестямі нещасна, були схожими на ту його давно призабуту рідну мову, яку довелося згадати так несподівано у протоці біля острова Ксамакс. Ні, це не була мова русинів, але дуже схожі слова прохоплювалися в її криках, даючи уявлення про зміст сказаного.
Повернувши у протилежний бік, він наблизився до таджира, який продавав живий крам. Реїси рушили слідом, не затримуючись ані на крок.
— Скільки коштує ця рабиня? — запитав Шейтан-бей, не звертаючи уваги на штовханину поруч.
— Вісім динарів, аго, — не розгубився той, хоча щойно молив Аллаха, щоби прискіпливий емір забрав її хоча б за п’ять. — Це дуже гарна жінка, — закрадливо щебетав купець, — її привезли не давніше, як тиждень з…
— Мені однаково, звідки її привезли, — мовив Шейтан-бей. — Ось твої вісім динарів. Накажи відвести її до брами, де стоять мої верблюди.
Лише коли золото опинилося в руці таджира, той розгубився. Бранку нарешті роздягли, й емір задоволено ляскав у долоні, наказуючи челяді купувати її. Накидку тицьнули їй до рук, і слуга еміра підійшов до торгівця, а побачивши затиснуті у його долоні динари, зрозумів усе, та доповісти своєму володареві не встиг. Той сам побачив, що до чого.
— Як смів ти, невдячний пес, продати товар, на який я накинув око? — розгнівано вигукнув емір.
— О великий Абу Карім! — змолився той. — Хіба ж я міг? Він підійшов і поклав динари, Аллах усе бачив. Що я міг? Такий закон — хто заплатив — тому належить товар. Усі це знають.
Навколо вже збирався люд, якого ставало дедалі більше, і сторожа, що намірилася діяти силою, зупинилася. Реїси стояли за спиною Шейтан-бея, готові дати відсіч, хоча супротивник переважав числом.
— Хто ви такі? — не здатний розгледіти обличчя непоказного нахаби, засичав емір. — І як смієш ти ставати поперек дороги мені?
— Тобі не треба цього знати, — відповів Лук’ян. — Я перший сплатив золотом за цю бранку, і вона належить мені. Такий закон. Я не бажаю сварки. Йдіть із миром.
— Невірний пес! — вигукнув Абу Карім. — Син віслюка! Забери свої вісім динарів і геть з дороги! Клянуся Аллахом, я повідрубую тобі вуха, щоб ти краще чув…