Рух його шаблі був цілком зрозумілий, і блискуче лезо вже наполовину вийшло з піхов. Та сторожа гарячого еміра вчасно оговталася. Гомін, що народився десь у натовпі, дійшов до вух челядників, і вони на повну шепотіли до Абу Каріма, розуміючи, у що може перерости суперечка.
— Це Шейтан-бей, володарю, наближений самого Хизира! Той, який має одне око! Його погляд несе біду!
Подавши реїсам знак відійти, Лук’ян оголив шаблю. Він стояв з опущеною зброєю навпроти удвічі більшого супротивника, і вістря його клинка писало кінцем незрозумілі фігури по піску. На них і закляк погляд спантеличеного еміра.
— Чому ти зупинився? — запитав Лук’ян. — Бийся або віддай мені бранку. Правда не на твоєму боці.
Гафар наблизився нечутно. Челядь розступилася, пропускаючи його ближче до свого володаря.
— Нехай береже тебе Аллах, о великий Абу Каріме, — стиха мовив управитель. — Відступися. Заклади свою славну шаблю у піхви. Це Шейтан-бей. Він — мов змія. Бачить ворога на два удари вперед. У невільничих рядах іще багато гарних жінок. А ця — вже належить Хизирові. За неї сплачено золотом.
— Ш-шейтан… — це було все, на що спромігся емір.
Рвучко обернувшись, він рушив геть, забираючи зі собою численний почет. Узявши жінку за руку, торговець підвів її до Шейтан-бея. Він з полегшенням зітхав та подумки зносив молитви вдячності до Аллаха, хоча разом із тим розумів, що мстивий емір навряд чи забуде образу, і власна жадібність іще колись вилізе йому боком.
— Якщо цей емір кривдитиме тебе, ти знайдеш мене в Аль-Джазаїрі, — промовив Лук’ян. — А тим часом пошукай десятьох каменярів. Скоро сонце сідатиме, сьогодні вже пізно. Я буду через три дні й візьму лише половину з них — тих, кого оберу сам.
Лише за кілька днів Шейтан-бей наказав привести до себе викуплену в Тлемсені жінку. За цей час її добре відмили, вдягли й нагодували. Вона стояла посеред зали, вбрана у бедуїнський одяг, та дивилася у підлогу, не наважуючись підняти погляд на нового господаря, котрий отримав її у такий дивний спосіб.
— Не бійся, — підійшовши, мовив Лук’ян. — Тут тебе не скривдять.
Вона продовжувала мовчати в очікуванні гіршого, і тоді він запитав:
— Скажи, звідки ти? З якої землі? Де жила? Де народилася? Говори! Твоя мова дуже схожа на мою колишню. Я через слово розумів, що ти говорила. Погано, але розумів. І ти маєш мене розуміти. Звідки ти?
— Єстем полякіем… — тихо проказала вона.
— Ти… піддана польського короля?
У Лук’яна перехопило подих. Колись, ще за старих часів, за дитинства, слухаючи розмови старших, він засвоїв, що литваки — вони над нашими. І над поляками. А поляки також над нашими. Плутався у тих дитячих висновках, але розумів, що усі живуть десь поруч, хоча жодного разу не бачив ані литвака, ані поляка.
— Єстем пжедмьотем польскего круля Жігмунта, — ще тихіше мовила красуня і додала, — біло…
— Біле… — не зрозумів Лук’ян.
Вона вимовляла «л», як щось середнє між «л» та «в». Ця мова звучала дивно, але приємно, і він знову зрозумів.
— Було! Ти хотіла сказати — колись, давно.
— Нє єст давно… — сумно протягнула вона.
— Розумію, як це, — похитав головою Лук’ян.
— Пан ніц не розумє, пан не тескніл, ніє забжал ойца і маткі!
Сльози линули з її очей. Усе це, вочевидь, відбулося не так давно, і страшні спогади досі мучили нещасну, додаючи страху перед тим, що має статися далі.
— Я так само колись був викрадений з дому і давно перейшов через справжнє пекло з чортами перед тим, як стати ось таким. Тож повір, добре знаю, як це.
— То пан нє єст татар? — по-дитячому запитала вона.
— Ні, я русин, хоча тепер мене звуть Шейтан-бей.
— Русін…
Їй було важко повірити.
— Я покажу тобі обличчя. Тільки не лякайся. Ти побачиш, я свій.
Повільно відчепивши застібку, він звільнив обличчя, а потім зняв чалму. Спітніле волосся розсипалося по чолі. Її руки самі смикнулися до рота, затуляючи його. Очі дивилися, а серце здригалося від видовища, яке бачила перед собою.
— Панє так тортурованіє в ніеволі? — нарешті запитала красуня.
— Ні, я воїн, — відповів Лук’ян, — і рани отримав у бою, вже тут. Хоча тортур ще перед цим зазнав досить. Це сталося два роки тому. Тут кажуть, що оцим оком тепер дивиться сам шейтан. Тобто — сатана. Але це неправда. Я не кривджу нікого, хоча служу самому бейлербею усіх морів, Хизиру.
Навряд, чи вона зрозуміла усе сказане, проте упевнено мовила:
— Пан ніе єст сатанем, пан добжей…
Вони говорили довго, чимдалі краще розуміючи одне одного, адже швидко призвичаїлися до мови іншого, не такої вже й чужої. Її звали Едвіною, і походила ця жінка зі шляхетного роду Гербуртів, які не раз відзначалися на службі у короля. Видана без згоди заміж за князя, чиї володіння були по сусідству, вона їхала туди, та налетіли татари, загони яких грабували південні кордони королівства. Так почалися страхи полону, і перепродана кілька разів на невільничих ринках, пані Едвіна потрапила за море до Тлемсени. Ці жахливі дні не минули марно і навіть тут, у володіннях того, хто захистив її, жінка здригалася від кожного шурхоту, а на кожну нову людину, що з'являлася у покоях Шейтан-бея, дивилася із неабияким жахом.