— Кого шукаєте, мілорде? — прямо запитав купець.
— Його кличуть Джоні, хоча насправді звуть Ханс. Ханс ван Герст, мій брат.
Фабризіо спустився на причал, позаяк огляд було закінчено, і скоро повернувся.
— Вони кажуть, що це коштуватиме вам іще дванадцять дукатів, мілорде. Рахім-ага знає цей корабель і його капітана.
Ван Герст мовчки відрахував монети. Джоні увійшов у Босфор місяць та шістнадцять днів тому й назад ще не повертався. Караван рушив на схід. Ван Герст стояв на шканцях поруч із Кунрадом. Протока стала ширшою, а далі скелясті береги просто зникли, залишившись позаду. Приставивши до ока трубу, Йоганн довго оглядав далечінь, але, крім хвиль, не побачив нічого. Жодних вітрил. Тільки море. І що дивно — воно виглядало насправді чорним.
Укритий розшитим простирадлом, король напівлежав на високому ложі, обкладений золотавими подушками. У залі царював морок, і спалахи, кинуті смолоскипами по стінах, виглядали блідими, як і володар покоїв. Щойно вийшов придворний цілитель, і двоє слуг застигли обабіч дверей, готові будь-якої хвилини виконати його бажання.
Князь Глинський, увійшовши, припав до підніжжя.
— Ваша Величносте…
— Підведися, князю. Приступи ближче. У такі хвилини хочеться бути поруч із тими, кого вважаєш вірними та своїми.
— Ваша Величносте, я мусив повернутися, не діставшись до південних меж королівства, де все готове до будівництва фортеці, бо почув про вашу недугу і вирішив…
— Не час перейматися недугами, — обличчя Олександра Ягеллона було блідим, позападалі щоки і широкі вилиці, що завжди надавали королю мужнього вигляду, робили його тепер хворобливим, особливо коли падало світло вогню. — Не час, князю. Якби ти не повернувся, я послав би за тобою. Отже, так схотів Господь. Вірні люди наші доповідають, що військо хана Гірея вже вийшло. От тільки йтимуть татари не так, як ми гадали. Орда не переходитиме Дніпро. Йтимуть лівим берегом і аж біля меж Московського князівства повернуть на Вільно, адже московити не чинитимуть перепон. Їхні полонені, яких узяли роз’їзди, підтверджують це. Треба збирати військо.
— Чекаю наказів, Ваша Величносте, — схилив голову князь.
— Збирай хоругви і готуйся підтримати Кішку. Так мало вірних людей… Гетьман також нездоровий. Ти мусиш заступити його у разі потреби. У нього лише шість тисяч вояків посполитого рушення та дві польських хоругви. У московитів мир із татарами. Не рушили б разом…
— Ваша Величносте, закличте сербських найманців рачів, — мовив Михайло. — У них досвід воювати з турецькою кіннотою, а татари багато в чому схожі до них військовими діями. Я готовий виступити посередником у перемовах із курфюрстом. Ще є час.
— Я віддам належні накази, — слабким голосом промовив Ягеллон. — А ти… Не до Поділля тепер. Якщо прокотяться князівством, наче сарана, — довго відживатимемо. Не можна допустити. Я зараз немічний і не можу сповна взяти на себе… У тебе талант воїна. Віддай його зараз на благо Королівства. А коли все скінчиться, присягаюся — тобі й лише тобі бути Великим Гетьманом.
Рука, простягнута для поцілунку, була слабкою.
Сідлати коней князь наказав одразу. Усе прийшло в рух. А він стояв, навіть тепер не знаючи, куди вирушить хоругва. Навіть після цих слів короля.
Усе правильно сказали Його Величність — князь справді мав перелічені чесноти, а тому розумів: якщо підтримати короля — буде війна, в якій невідомо чи вдасться вистояти. Якщо ж підтримати Острозького — війни не буде. Татарва, минувши землі руські, піде на Литву та Польщу, ослабивши їх, зробивши нездатними для боротьби з непокірною Руссю, і тоді… Тоді, як не крути, у Руській державі — князівством чи королівством вона стане, ти також, найімовірніше, Великий Гетьман, не більше. Отже…
Усе зводилося до вирішення питання що краще — Великий Гетьман на службі литовсько-польського короля водночас із неминучою війною чи відповідне становище ув окремому князівстві, своєму, Руському, можливо, навіть без кровопролиття. Але обіцянкам того, хто називав себе братом, чомусь вірилося менше.
Коні нетерпляче перебирали копитами.
Данило довго відходив од побоїв, адже сікли жорстоко. Сотник так і не дізнався тоді правди щодо свитків, тому й лютував. Коли Данило знепритомнів, його відлили, і Гатило наказав бити ще. Та люди здійняли галас. Засікти на смерть зашкодив староста. Буйтур Сова зажадав пощади для хлопця, бо молодий іще.
Кілька днів минули для Данила в суцільному мареві, й нещасні Тиші вже гадали, що небіж віддасть Богові душу. Тітка побивалася. Та й Тиш якось пустив сльозу, адже парубок був не прикрий і працьовитий — у роки свої міг зробити за трьох.