— Мілорде, я повинен бути там! — вигукнув Деніел. — Не знаю, як то сталося. Там, у Середньому морі, Господь одвернувся від мене! Я молився! І Господь пробачив мене, знаю. Я готовий до битви! Мені треба бути там, разом із вами. Мілорде…
Деніел зглитнув, і в його очах ван Герст побачив моління.
— Мілорде! Я хотів просити вас про милість. Призначте мене капітаном одного з флюїтів. Я знаю морську справу, а у бою мені знову нема рівних. Ми переможемо, і тоді наші флюїти плистимуть до Нового світу, обіцяю вам! Призначте мене!
— Ні, Деніеле, цього не буде, — здавалося, те, що мало викликати новий гнів господаря замку, навпаки, заспокоїло його. — Ти попливеш на «Святій Елізі» й залишатимешся поруч зі мною. І свого земляка та кривдника також не зустрінеш. Забудь про це.
— Чому, ваша милосте?!
— Уважаю, ти так скалічив його, що тіло цього розбійника невдовзі потрапило на морське дно. А якщо й ні…
— То що тоді, мілорде?
— Так чи інакше вам ніколи не зустрітися. У Фландрії давно подейкують, що імператор Карл готує морський похід проти османів. Я був на прийомі у штатгальтера. Там багато знаних вельмож говорили про це. Той, кого ми бачили на галері, не лише ватажок розбійників. Це — Барбаросса. Так його кличуть у Кастилії і Арагоні, які завжди приймали основний удар у війні з морськими розбійниками. Тепер усе змінилося. Барбаросса служить османському султанові. Ось! — підхопившись, гер Йоганн тицьнув пальцем у розстелену на столі карту. — Дивися! Барбаросса — командувач флоту, який зібрала оця вся земля. Від ріки Дунай у Трансильванії, яку він захопив, до берегів Іфрикії. Це мало не третина світу, й у них свій Бог, яким є диявол. Справжній диявол, а не той, через якого спалюють на наших площах.
— Це Золота Країна, — прошепотів Деніел. — Я був там із Джоні.
— І я був, як розумієш. Отже, ти бачив силу та велич їхньої імперії. Твій кривдник — наближений Барбаросси і під час битви триматиметься при ньому. А корабель адмірала у битві захищають до останнього. Тим часом нас, враховуючи любов імператора Карла до своєї колишньої батьківщини, кинуть першими у саме пекло. У цьому я не сумніваюся. На нас перших реїси нападуть із усіх боків, мов скажені пси. Тож ви не зустрінетеся ніколи. Зарубай собі на носі.
— Не сприйміть за зухвалість, мілорде, але смію заперечити вашій милості, — тихо, проте твердо промовив Деніел. — У нас буде нагода зустрітись. Якщо ми переможемо. А я вірю, що зуміємо це. Мілорде, благаю вас — призначте мене капітаном «Грюнса».
— Геть, — ще тихіше, але із загрозою у голосі прошепотів Йоганн. — Твоє місце — поруч зі мною із мечем і алебардою. Твоє місце — з моїми жовнірами. А зараз геть.
Уклонившись, Данило мовчки відчинив двері, але навіть кроку за поріг зробити не встиг.
— Зупинися! — прозвучало позаду.
Він повернувся і застиг в очікуванні.
— Завтра ти попливеш на «Святу Елізу». Вілфорт уже там. Привезеш на корабель зібраних у Грюнсі ремісників і сам станеш до праці. Ми обіб’ємо залізом борти найбільшого з наших флюїтів од ватерлінії до нижньої палуби. Такого ще не робив ніхто. На жаль, зробити це на усіх трьох кораблях вже нема часу. Зрозумів мене? А тепер іди.
Двері важко зачинилися за його спиною, а варта занепокоєно провела поглядом свого командира, який навіть не глянув у бік жовнірів. І це передвіщало біду.
Плавання до Істанбула розтяглося до кінця весни. Хизир відпливав із аль-Джазаїра з важким серцем. Поразка у битві й утрата Тунісси не мине дарма. Падишах не пробачить. Гнів найсвітлішого уявлявся йому не раз. Те, в які слова він виллється, не раз на шляху до Золотого Рогу причувалося капудану-паші, від чого він застигав, зловившись за щоглу, та припиняв бачити навколо. Зникали шум хвиль та пронизливе голосіння чайок. Натомість приємний густий голос султана, який так запам’ятався від першої зустрічі, вигукував образи про бездарну побудову оборони Хальк аль-Ваді, втрату галер, приниження від заклятого ворога та прокляття Аллаха. А радше, найвеличніший не удостоїть його навіть поглядом, і в кращому разі якийсь з візирів із задоволенням кине крізь зуби кілька слів про те, що завтра його задавлять тятивою від лука.
Дурні думки не справдилися. Хоча перед тим, як потрапити до палацу, вони дві доби товклися у передпокоях, змучені та невдоволені, повертаючись ночувати на галери. Третього дня Сулейман прийняв їх у палаці Топкапи. Поруч була лише охорона, кілька наближених та Великий візир Ібрагім. Погляд Хизира давно загас, і старий реїс переймався лише думками про те, що дарма дозволив собі зазіхнути на славу та велич, яких виявився не гідний.