Те, що сталося далі, бейлербей моря не уявляв навіть у найпотаємніших мріях. Вийшовши назустріч, найвеличніший обійняв його та після взаємних вітань повів довгим проходом поміж колонами. Челядь шанобливо трималася на відстані, ловлячи кожне слово падишаха. А капудан-паша, збентежений таким прийомом, не міг би згадати потім і половини усього, що промовив найвеличніший із султанів.
— Володарю, — не міг оговтатися Хизир, — я не заслуговую навіть твого погляду після усього, що сталося. Ми втратили Туніссу. Всі твої галери згоріли під вогнем невірних. Як тепер дивитися у найсвітліші очі того, хто служить Аллаху на цій землі?
— Ти зробив більше, ніж зміг би будь-хто з відомих мені людей, і більше, ніж міг сам. Упродовж цих двох років я стежив за справами на морі й задоволений більше, ніж якби сам захопив Авлон або Корфу. Два роки, відколи твої галери залишили бухту Золотого Рогу, наш ворог Карл був зайнятий лише одним — як вижити на морі. Він зміг забрати Хальк аль-Ваді й Туніссу, повернувши на трон зрадника Мулай-Хасана, проте Ак-Деніз не став йому домом. Море перетворилося на головний біль Карла, і Рим об’єднує тепер увесь світ невірних на війну з нами. А за цей час мені вдалося здійснити кілька вдалих походів на суходолі й захопити нові землі. Упродовж цих двох років, коли Карлові було не до мене, я встиг зробити стільки, що важко уявити.
Хизир слухав і не міг повірити, що замість докорів чує слова схвали та вдячності. Тепер і сам він по-іншому дивився на пройдений упродовж останніх двох років шлях та інакше сприймав події, що до цього здавалися найбільшими невдачами.
— Ти виконав мій наказ, — продовжував Сулейман, — і навряд чи хто інший міг би зробити це краще. Але…
Як і минулого разу, обличчя найсвітлішого стало зосередженим, проте серце старого реїса вже не здригнулося у передчутті поганого.
— …але… Чи не настав нарешті час діяти інакше і замість грати з невірними у схованки серед хвиль та островів, вийти на відкритий бій? Вони хочуть знайти Хизира і терендять про це в усіх кутках землі. То чи не пора дати їм таку можливість? Твій караван проплив узбережжям до Золотого Рогу, і ти бачив, як працюють корабельні, що ти ж заснував. Вісім десятків озброєних галер готові до походу. Поведеш їх проти нашого ворога Карла?
— Так, всемогутній! — вигукнув Хизир, ставши на коліно й цілуючи одяг володаря. — Готовий, я готовий, в ім’я Аллаха. І нехай він скарає мене найстрашнішою карою, якщо не принесу тобі перемогу й не покладу її до твоїх ніг!
Не минуло й місяця, а караван зі ста з лишнім галер уже відплив із бухти Топкапи та рушив уздовж північного узбережжя, затримуючись біля підвладних османам островів лише для поповнення запасів води та їжі. А ще двома тижнями пізніше десять галер під проводом Сіді-алі відокремилися від нього й узяли курс на Джербу. Вони мали привести ще тридцять, що залишилися в Аль-Джазаїрі, до західних берегів Греції та з’єднатися з головними силами капудан-паші.
Море засинало, заколисане тихим і теплим вітром, що дув із півдня. Здавалося, саме він має принести удачу з берегів, які реїси могли вважати рідними, хоча більшість із них насправді ніколи не мали домівки. Нею було море. Хвилі вщухали, вже не збиваючи піни біля чорних скель, і вода від цього ставала прозорою. Сонце готувалося торкнутися схилу найбільшої гори, вкритої хащами оливок і терену.
— Володарю…
Шейтан-бей наблизився настільки тихо, що капудан-паша несамохіть здригнувся, виринаючи з власних думок.
— Володарю… Попереду ніч. Ще трохи — і сонце заховається за гору. Тоді ми зупинимо галери, щоб не наскочити на каміння, і лише з першими променями світанку зможемо продовжити шлях.
— Так і буде, Аллах свідок, — дещо здивовано відповів Хизир. — Ми завжди так робимо. Гадаєш, я на сьомому десяткові років забув закони мореплавства?
— Ні, найвеличніший, — уклонився Лук’ян.
— То навіщо говориш про це?
— Бо людина — також немов корабель і пливе уперед хвилями життя, щоб сягнути далеких берегів. Мій корабель теж готовий зупинитися.
— Хто придумав цю мудрість? — запитав Хизир.
— Не гнівайся, володарю, не мав гадки, що найвеличніший з реїсів назве колись мудрістю мої слова, що виходять із серця. Я справді почуваюся кораблем, у якого попереду ніч, адже вуста твої здебільшого мовчать і не промовляють слів, які для реїсів, не лише для мене, — наче сонце. Без них важко плисти уперед.
Капудан-паша на це лише важко зітхнув, а потім мовив:
— Аллах послав нам велике випробування, можливо, найбільше з усіх. Тепер на нас чекає битва.