Шейтан-бей слухав мовчки, і жоден м’яз не виказував його думок. Коли ж більшість башбуків, накричавшись, розпливлися по своїх галерах, залишилися ті, кого Хизир міг слухати без грюкання кулаком і тупання ногами.
— Чому ти досі не промовив жодного слова? — запитав бейлербей усіх морів. — Про що твої думки, котрі не раз допомагали нам? Невже чекаєш, що терпець мій урветься і я таки вижену тебе зі шаблею на якусь із галер, де реїси зовсім втратили розум?
— Ні, володарю, — вклонився Лук’ян. — Я знаю своє місце і не чекаю цієї милості. Що я можу, коли ти не дозволив мені стати до бою з ворогом? Про що можуть бути мої думки? Гніватимешся ти чи ні, мені залишається тільки одне.
Він одчепив шаблю разом із піхвами й, підійшовши, поклав під ноги Хизирові. Туди ж ліг і кинджал. Запала тиша. Реїси замовкли, спостерігаючи незрозумілу картину в очікуванні подальшого. А Шейтан-бей уклонився ще нижче і додав:
— Тепер мені залишається тільки відшукати червоний тюрбан та знову стати сібі.
Обличчя Хизира потемніло від гніву. Він часто дихав, очі стали опуклими, а нижня губа відкопилилася.
— Як смієш ти?! Син свиноїда! Ти вирішив насміхатися зі свого володаря?! Я викину тебе за борт власними руками!
— У жодному разі, найсвітліший! — приклавши до грудей руку, Шейтан-бей доводив своє. — Як міг би я насміхатися з того, хто підняв мене з бруду? Відсічи мені голову просто зараз, якщо справді так думаєш!
На розгніваному обличчі Хизира проступила нерішучість. Знаючи Шейтан-бея, тепер він очікував мудрої та дотепної думки, після якої від сміху здригатиметься уся галера, а потім це переповідатимуть ще й з одної на іншу, доки усі реїси не знатимуть, як Великий Бейлербей усіх морів сам пошив себе в дурні. Тому, опанувавши себе, він запитав:
— А для чого мені сібі? Король невірних не запросить нас на поле шатранджу.
— Будь-яка битва — це шатрандж! Володарю, я вже довів це тобі одного разу, коли просив заховати галери на дні! Хіба ти забув?
— Ні, Шейтан-бею, — похитав головою Хизир. — І реїси, які залишилися живими та йтимуть у бій, пам’ятають це. Але чому ти поклав зброю?
— Бо сібі не грає на полі шатранджу, лише переносить фігури. Б’ється його володар. Море Ак-Деніз — дуже велике поле для кривавого шатранджу, де вистачить місця усім фігурам — і тим, що на веслах, й іншим, що мають вітрила, адже кожна його хвиля — це клітинка. Ти заборонив мені битися, отже, я переноситиму ці фігури.
— Як так? — не зрозумів Хизир, спостерігаючи, як реїси потирають руки у передчутті веселої розваги. Втім, бейлербей вирішив іти до кінця. — Як можеш ти перенести галеру? Поясни нам! Вона мусить плисти сама, коли гребці рухають веслами!
— Так, найвеличніший! — погодився Шейтан-бей. — Одну галеру рухають весла гребців. А всі галери разом рухає твоя думка, твій талант воїна і капудана-паші. Хто донесе його до галер? У реїсів їх півтори сотні. У бою вони розташовуються так, що між сусідніми влазить ще три, не менше. Яку відстань охопить такий стрій? Як має долетіти твій наказ до крайніх галер, якщо ти замислиш послати їх на ворога? Повелителю, я читав книжки мудрих. Усі морські битви відбувалися однаково — перед початком капудани дають настанови, як діяти проти ворога. Коли ж битва почнеться — кожен корабель діє на свій розсуд. Згадай, як було в Туніссі. Після того, як ми відступили з Хальк аль-Ваді, уся армада невірних попливла до бухти. Ти вже стояв на стіні Тунісси і кричав у безсиллі, щоб галери розпливлися. Але твого голосу ніхто не чув. Вони усі згоріли, адже бухта значно більша від поля шатранджу, і твоя воля, твій наказ не можуть сягнути на її інший край.
Тиша стояла мертва. Усі замовкли, поступово розуміючи, до чого хилить Шейтан-бей, а той продовжував:
— Повелителю, признач ще двох вірних людей, реїсів, яким цілковито довіряєш, тих, хто подібно до мене згідний покласти грізну зброю до твоїх ніг і стати нікчемним сібі, щоби нести твою волю до найдальших галер. Накажи усім капуданам слухати їх. Тоді твої кораблі стануть єдиним величезним морським звіром, спроможним роздерти будь-якого ворога.