— Капудане! — не витримав Сіді-алі, — потрібно атакувати! Обійдемо їх біля західного мису, попри берег, щоби позбавити переваги вітру. Скільки ж іще чекати?
Голоси загукали відусіль.
— Ми зробимо це, — спокійно промовив Хизир. — Але не зараз. Рано чи пізно вітер ущухне. Ці посудини не зможуть обертатися. І тоді ми вдаримо з усіх боків і палитимемо їх, наче смолоскипи. А перед цим треба заманити невірних чимдалі сюди. Їх більше, і якщо ми не дочекаємося схильності від Аллаха, буде важко. Тому чекатимо стільки днів, скільки знадобиться для цього! Накажіть усім галерам підплисти ближче до ворога.
Суперечка вибухнула з новою силою. Реїси намагалися перекричати один одного, наче не розуміли, що усіх переважить слово Хизира.
— Милість Аллаха завжди з нами, — кричав Торгут, — але Всевишній може відвернутись, якщо ми чекатимемо надто довго! Чого вам іще? Ось він, ворог! Уперед!
— Може, нехай Шейтан-бей підійме чалму і гляне на них другим оком! Тоді їм кінець.
Лук’ян навіть не зиркнув у бік П’ялі-араба, котрий вигукнув це, хоча навколо відразу здійнявся неймовірний регіт. Дюрбун наміцно прилип до його ока, а для самого Шейтан-бея, здавалося, зникло усе на світі, крім скупчення щогол на морському просторі та різнобарвних прапорів, що майоріли на них. Розглядаючи їх, він пропускав повз вуха вигуки реїсів, і навіть слова Хизира звучали десь далеко, не сягаючи його сприйняття. Радник бейлербея усіх морів шукав один-єдиний прапор.
Ближче до полудня у таборі невірних також почався рух. Кілька найбільших вітрильників пересунулися на захід ближче до скупчення галер і зайняли позицію біля західного виходу із затоки, а менші нагромаджувалися поруч із ними ближче до середини.
— Що скажеш, Шейтан-бею?
— Вони читають твої думки, володарю, — не відриваючись, відповів Лук’ян, — і хочуть створити таку саму фортецю з того боку. Тільки Кале-Бука стоїть на скелях, а їхня тепер — у самому морі. Вони розуміють, що удар наших галер із заходу витримати буде важче, тож намагаються надійно перекрити цей шлях, аби наші галери не вислизнули попри берег. Але час покаже. Так чи інакше, зараз вітер проти нас, і нам належить чекати.
Із позицій, де розташувався християнський флот, картина видавалася зовсім іншою. Смужка берега зі сивими верхівками гір по півколу ховала розбійничі кораблі, маскуючи їх, і лише ті, хто дивився зі щогол, більшою мірою могли оцінити число ворога.
Сам адмірал Доріа двічі за добу лазив на марс і тепер неприкаяно міряв кроками шкани, намагаючись заховати від поглядів капітанів своє роздратування, причиною котрого була власна нерішучість. Ситуація вимагала негайних дій. Стійкий та достатньо потужний вітер дув у бік ворога, чисельність якого виявилася меншою, ніж очікував старий флотоводець. Цей бриз сам собою створював перевагу. Втім, синьйор Доріа добре розумів небезпеку. Гряда островів відокремлювала затоку та обмежувала видимість. Там, за ними, могли ховатися розбійничі галери, справжнє число яких важко було передбачити.
Адмірал чітко уявляв собі, як після перших гарматних залпів, що добряче понищать ворога, зав’яжеться ближній бій. Ось тоді й виринуть заховані між скель кораблі маврів і накинуться, немов водяні щури, три на кожен, а схиблені дикі розбійники, наче мавпи, дертимуться догори навіть по голих бортах. Імператор не пробачить йому поразки у цій битві, а гнів Папи довершить справу. І безславне повернення до Генуї стане найменшою з бід, які міг уявити увінчаний славою флотоводець.
Загін, який іще вчора висадили на берег біля західного мису з наказом оглянути затоку згори та підрахувати справжню чисельність реїських галер, ще не повернувся, і командувач об’єднаних сил тягнув час у молитвах до Господа, щоби сприятливий вітер не змінився.
Щойно, незважаючи на лемент, який здійняли на його кораблі Гримані, де Ботіджеа та подібні до них, Доріа таки спромігся на розумне рішення, відіславши фламандські флюїти і ще кілька більших галеасів до того ж західного мису біля виходу з Амвраїкоса. Там було місце найширшої протоки між скелястими островами, а глибина давала змогу найбільшим вітрильним кораблям із глибокою посадкою підійти до самого берега та перекрити місце можливого маневру ворога, який опинився у пастці.
Цей крок наближав об’єднані сили до перемоги. Тепер Доріа мав свою фортецю поблизу берега, можливо, навіть ще сильнішу, ніж Кале-Бука. Та разом із цим славетного адмірала дедалі більше мучила думка про те, що протистояння може розтягтися на довгі місяці, а тоді хтозна-що станеться — вимучені голодом та перспективою зимівлі біля чужих берегів реїси спроможуться на хибні дії чи суперечки у власному таборі наберуть такого розмаху, що ескадра втратить боєздатність.