Хотіли плисти на той берег до Вістуні. Ворожка вміла варити зілля та робила мастику з гусячого жиру, яка допомагала від ран. Але Данило вчасно очуняв. Плакав та благав обох не їхати до неї, бо як дізнається, для кого зілля — зі світу зживе. Не дав. Так і не дізналися, чому хлопець ворожки боявся.
— Сам одужаю, — стогнав крізь зуби Данило. — А туди не йдіть.
Помалу верталися сили. Спина ще довго вогнем горіла. Та день за днем хвор минала. Із накинутим лляним простирадлом на плечах, намоченим у відварі рум’янку і материнки, Данило виходив й у важких думах сідав під хатою. Й усі вони були про одне. Потерпаючи від болю та слабості, він уявляв, як вистежує та ловить Чихоню.
Спочатку це було на тому березі, коли той вилазитиме з довбанки. Потім — на шляху до тієї ж Вістуні. Далі здавалося, що краще зробити це увечері біля його ж хати, як вийде до вітру. Думки дарували заспокоєння, і спина менше пекла.
Та далі вони починали губитися, бо зі зловленим ворогом належало якось учинити. Кинути в річку із прив’язаним до шиї каменем здавалося надто просто. Та й знайти могли селяни, бо рибалять. А везти кудись далі… Це здавалося надто складно, і Данило вишукував нові способи помсти.
І чим менше пекла спина, тим більша лють заполоняла парубка, заважаючи думати. Усього, на що спромогалася голова, здавалося мало для цього юди, який споглядав, сміючись, як із Данила вибивають життя. І ще одна думка, що нема таки правди на світі, гризла Данила вдень та уночі. А дотепер він таки ще сподівався.
Правди не було. Адже він, ні сном ні духом не винний, потерпів од скаженого сотника задарма. А от Чихоня… Прибираючи у дяка, він мусив бачити кляті свитки. І нехай би його, Данила, грім розверз, якщо Лук’ян нишком не заглянув туди, коли дяка не було. Ця погань, казали, ще й грамоту без дозволу вивчила. Ось де був корінь зла!
Натомість він, такий сильний, умілий та слухняний, мусив страждати через пройдисвіта, через криве плюгаве нещастя, не варте навіть одного його пальця. І Данило продовжував губитись у пошуках засобів для покарання юди.
Чутка, що повернулися княжі вояки, миттю облетіла села здовж річки Бог. «Князь збирає хоругву в похід»… Ті зі селян, котрі бачили себе у княжому війську, опинилися в таборі першого ж дня. Інших Гатилові довелося виловлювати у дворах, гайках і заплавах уздовж ріки. Перехрестившись подумки і насправді, що гіршого вдалося таки уникнути, Буйтур Сова, попри людський стогін та прокльони, зганяв коней, збираючи одночасно обоз.
Тітка Килина прибігла сама не своя. Усе в хаті перекидали, від чого Данило блід ще більше і губився, як же належить учинити. Думки про Чихоню зникли миттєво, наче й не мучили його упродовж майже місяця. Загорнувши поступи у старий, але ще добрий жупан, перелякана жінка тицьнула йому вузлик із нашвидкуруч зібраними харчами.
— Біжи, дитино. Знайдеш де сховатися — давно вже лісами лазиш. Не зима — скоро листя проклюнеться. Де це видано — дитині голову скласти…
Перші кроки були невпевненими. А далі… Бажання бігти світ за очі стало всепоглинальним, і, сідаючи в довбанку, Данило мало не випустив усе це у воду.
А за яку годину після тітчиного гармидеру під хатою вже застукали копита.
Вітер дув зовсім не у тому напрямку, як хотілося б, утім, порожній галеас ішов хутко, розсікаючи хвилі. Надлетіли перші чайки. Джоні ван Герст стояв на палубі, спираючись на фальшборт. Після цих собак так смерділо з трюму, що поспішне прибирання майже нічого не допомогло.
— Однаково ставати на зиму, — махнув рукою Хальс, його перший помічник. — Якось допливемо.
— Поки допливемо, і зими не лишиться, — похмуро мовив Джоні. — А якщо іспанець на шляху трапиться? Поскладай потім здобич до такого трюму… Просмердиться усе.
Друге судно піратів — одномачтова шхуна з єдиною гарматою, яку вів Маруф, виходець із Аллахових світів, ішла на деякій відстані позаду, іноді наближаючись настільки, що можна було перекинутися кількома словами. За рік набралося стільки живого товару, що не вмістили трюми галеаса, і два десятки полонених довелося пхати до маленької шхуни.
— Якось буде, — скривився Хальс. — Вище голову, капітане! Цей рік був удалим!
— Нам потрібне надійне місце, — продовжував буркотіти Джоні, хитаючи головою. — Мені там неспокійно. Іспанці близько. Рано чи пізно хтось заявиться. Рудобороді також зовсім поруч ошиваються. І так дивно, що ми з ними досі нічого не мали.