Відклавши трубу, Деніел іще раз перевірив зав’язки своєї кіраси, ретельно простеживши, щоб обладунки трималися тільки на двох. Їх належало розсмикнути, якщо доведеться, випавши за борт, іти на дно. Ще раз озирнувшись по боках, він підняв руку.
— Запалити ґніт! Гармати наводь! Арбалети готуй!
Те саме пролунало на «Святій Елізі», й тепер тиша була натягнута, наче тятива того самого арбалета перед тим, як розколотися громом Господнім на голови тих, кого можна було ототожнювати лише з посланцями пекла.
— Вогню!!!
Із найвищого острова, що перегороджував затоку Амвраїкос, це мало вигляд величний і водночас жахливий. В одну мить обидва величезних кораблі невірних викинули з бортів, звернутих до ворога, купу струменів диму, які відразу ж переплелися, закутавши усе суцільним маревом, і лише тоді страшний гуркіт розколов тишу. Напочатку не було видно, що сталося з галерами, котрі наступали, бо вони надто наблизилися, і роздивитися їх на тлі ворожих суден ставало важко. Здавалося, дим укрив усе.
Схопивши дюрбун, Хизир марно намагався щось побачити. Дим не розсіювався, і лише згодом погляд намацав у вузькому колі судно. Це була одна з його галер. Щогла впала, і реїси намагалися викинути її за борт, адже вона заважала гребти. Навколо валялися розкидані тіла. На кормі горів вогонь, затягуючи усе навколо димом, котрий, на відміну від гарматного, був чорний. Галера вже не пливла, лише повільно оберталася на місці. Кулаки Хизира стиснулися, а губи несамохіть прошепотіли:
— Ш-шейтан… Будьте ви прокляті…
Стернові у шлюпах кричали несамовито, а зеемани гребли так, що тріскали м’язи. Канати натягалися сильніше й сильніше, від чого обидва флюїти поступово розверталися до ворога протилежним боком, тимчасом як на іншому шалено працювали каноніри, заряджаючи гармати. Крики лунали у суцільному диму, і Деніел, стискаючи гарду палаша, чекав сильного поштовху та звуку удару з наступним тріском бортових шпангоутів. Дим поступово розсіювався, а барабани маврів тепер почали звучати із протилежного борту. Флюїт таки встиг розвернутися.
Перебігши туди, Данило побачив галеру, що насувалася з марева просто на «Грюнс».
— Правий борт, цілься! Вогню!
Обидва флюїти розвернулися на диво вчасно. Гармати вдарили упритул, розносячи на друзки борти ворога й усе, що було за ними. Впала щогла, і палаюча галера, пишучи по воді розтрощеними веслами, продовжувала рухатися уперед, сповільнюючи хід. Кілька людських постатей, голих до пояса, із замотаними ганчір’ям головами, скочили у воду з палуби, де корчилися в передсмертних муках багато таких самих. А «Грюнс» продовжував свій розворот знову на лівий борт, де гармати вже були готові до бою. Втім, добивати супротивника не було сенсу. Галера, не дійшовши до своєї цілі, повільно тонула.
Хизир скрипів зубами, споглядаючи картину розгрому. На його очах дві галери йшли на дно, ще три, орудуючи потрощеними веслами, намагалися вийти із зони вогню, і лише чотири, зробивши різкий розворот, уникли пошкоджень. Із плавучих фортець ударили ще раз, намагаючись дістати втікачів. А несамовите переможне ревіння їхніх команд сягнуло навіть його вух.
Шейтан-бей стояв, припавши оком до дюрбуна. З берега все-таки тягнув слабкий вітерець, відносячи дим у море, але роздивитися людей на палубах йому не вдавалося. Та в одному він міг заприсягнутися — найбільший із трьох кораблів був знайомий і належав фламандському графові, якому служив той, чиє ім’я здавна викликало відразу, а спогади про цю людину — важке відчуття. Коло, в якому все збільшувалося, ковзнуло по борту вітрильника, і Шейтан-бей побачив погруддя жінки, що прикрашало ніс, а нижче напис латиною — «SANTA ELISA».
Не звертаючи уваги на лемент навколо, Шейтан-бей склав дюрбун та, підійшовши до Хизира, опустився на коліно і схилив голову. Башбуки божеволіли від люті. Капудан-пашу звинувачували у бездії. Заклики йти до галер звучали дедалі голосніше. Ступивши наперед, Сінан доводив, що треба відмовитися від спроби вийти у море біля західного мису, оскільки підступитися до трьох величезних галеонів неможливо, й атакувати належить по центру.
— Вони спалять половину галер! — вигукував П’ялі-араб. — Нехай стоять собі під берегом, навіщо вони нам?
Крик, що пролунав над усім цим, змусив замовкнути оскаженілу юрбу. Вихопивши шаблю з піхов, Хизир спрямував її вістря у бік своїх капуданів і загрозливо просичав: