Деніел застиг, схопившись за борт. А від побаченого похололо в грудях і щось кольнуло під серцем. Той, хто стояв на палубі ворожої галери, мав низький зріст та худорляву статуру. Бусурманський одяг ховав його голову й частину обличчя, залишаючи відкритим одне око, втім, упізнати цього воїна Данило міг би в будь-якому одязі. Вітер роздував тонку тканину, а рука, тримаючи оголену шаблю, вказувала уперед. Він щось кричав, обертаючись до берберів, які скупчилися навколо, готові йти на приступ, щойно відбудеться зіткнення.
Почуття, що охопили Деніела, заважали думати, командувати й навіть дихати. Таран галери, що не мала назви, був націлений у «Святу Елізу». Його одвічний ворог командував нею і, вигадавши таку хитрість, вів її туди, саме на цей корабель, тому що… Так, тому, що також прагнув цієї зустрічі. Попри всю зневагу, він був усе-таки воїном. Чомусь саме тепер Данило остаточно це зрозумів, як і те, що навряд чи зможе розставити усе по місцях. Не було більше Чихоні, адже той, хто, наче буревій, налітав зараз на корабель ван Герста, також робив це в єдиному бажанні виправити давнє, навести лад.
— Я тут! — цей несамовитий крик видерся з горлянки Деніела, намагаючись здолати вітер та шум хвиль. — Я ту-у-ут!
Усе було марно. Відстань скорочувалася з кожною миттю, і «Свята Еліза» ніяк не встигала розвернутися іншим боком, щоби гарматним залпом дати відсіч нападникам. Арбалетники й аркебузери скупчилися у місці майбутнього зіткнення, готуючись до захисту. На галері у відповідь натягли луки.
— Я ту-у-ут!
— Боже милосердний! Мастере Деніеле!
Цей крик змусив його схаменутися. Вітер посилювався, і дим після залпів обох флюїтів тягло над водою, відганяючи убік, а з нього виринали ще дві галери, котрі взялися невідомо звідки й невблаганно та швидко насувалися на «Грюнс».
— Тягни!!!
Матроси у шлюпах несамовито гребли, та розвернути флюїт за такий короткий час було неможливо. Розряджені гармати правого борту лише споглядали ворога, який насувався, не здатні завдати йому жодної шкоди. Обидві галери націлилися таранами у незахищений борт «Грюнса». Запобігти цьому було неможливо.
Шейтан-бей озирнувся лише раз. Масум, а біля нього ще кілька галер справно пінили воду, намагаючись не відстати. Вони опиняться поруч, тільки-но борт галеона буде пробитий і його реїси, кинувши весла, підуть на приступ. Відстань скорочувалася з кожним ударом барабана, й загострений дзьоб галери летів у ворожий борт, де угорі точився скажений рух. Воїни, утворивши безформне скупчення, готувалися стріляти. На бортах ладнали гаківниці, численні аркебузи вишкірилися у бік нападників, і за цю хвильку годі було сподіватися побачити того, хто десь там, за їхніми спинами, вишиковував цей захист, обмацуючи рукою лезо важелезної шаблюки. Він мусив бути там.
Ця картина спливла у спогадах Шейтан-бея. Здоровий, наче гора, а вологі пальці обмацують залізо, ковзаючи по ньому. Виходить, не такий уже й сильний, не такий уже й упевнений, не такий безстрашний, як здавалося колись. І зовсім недавно доля таки дарувала можливість довести це, стати не лише поруч — вище від нього. Чогось бракнуло. Та якщо тоді відчуття переваги над старим недругом було лише несміливим припущенням, у яке не конче вірив, то зараз воно кричало криком, прагнучи ствердження. А отже, виникала можливість остаточно розставити усе по місцях.
Два десятки реїсів, які зібралися на носі, натягли тятиви, і за командою Шейтан-бея стріли зі свистом полетіли у ворога, а люди Абдалкаріма, покидавши луки, тепер падали попри борти, ховаючись од смертоноснішої зброї. Крики поранених пролунали згори, і цієї ж миті вистрілили аркебузери й арбалетники. Жахливий стукіт струсив настил галери. Короткі металеві стріли та кулі уп’ялися в порепані дошки, втім, деякі з них не минули тіл нападників, видушивши передсмертні крики з їхніх горлянок.
Щогла, за якою стояв Лук’ян, загуділа від призначеної йому кулі з гаківниці. Шлях нагору було відкрито. Реїси підхоплювалися на ноги, а рука Шейтан-бея здійняла шаблю високо догори.
— Реїси! Браття! Уперед! Аллах з нами!
Дзьоб галери, який не могло зупинити вже ніщо, насувався на ворога, і нападники схопилися за борти, аби не впасти під час зіткнення. Охопивши щоглу, Шейтан-бей набрав у груди повітря, та переможний крик так і не вирвався з них. Те, що побачили в останню мить його очі, було громом серед ясного неба. Він помилився. Аллах не був із ними. Борт ворожого корабля ще на два лікті вище галерного тарана був оббитий залізом. Рот Лук’яна несамохіть роззявився, а наступної миті потужний удар струсонув усю галеру. Затріщало під ногами, а настил палуби ожив, переливаючись хвилями, немов море. Дзьоб галери щез невідомо куди, і страшна сила удару, ніби на шляху опинилася непохитна скеля, вибила палубу з-під ніг. Людей зносило, вони валилися, не здатні втриматися, врізаючись у борти, одне в одного, й падали у воду.