Вітер посилювався, і тут, на скелі найвищого з островів, уже починав тріпати одяг башбуків та бороду бейлербея усіх морів.
— Віддай наказ! — промовив Хизир. — І нехай допоможе їм Аллах.
У стані Доріа продовжували спостерігати за боєм трьох фламандських флюїтів з десятком галер. Час минав, і надія, що він затягнеться до вечора, міцнішала. Кілька разів генуезький адмірал робив відволікальні маневри, спрямовуючи свої галеаси у центр османської ескадри. Барбаросса не купився на цю надто просту хитрість. Його галери продовжували непохитно стояти посередині виходу із затоки Амвраїкос і при наближенні кораблів об’єднаного флоту щоразу відходили назад, аж до островів, наче запрошуючи нападників на вільне місце, щоби потім ударити з флангів.
Роздори між адміралами посилювалися. Величезна ескадра, наче морська піна, рідшала та розлазилася на окремі частини, не підвладні його волі. Тепер битву могли врятувати лише хибний крок з боку ворога або зміна вітру, причому друге у жодному разі не залежало від Доріа. Через це старий флотоводець із останніх сил намагався вигадати хитрість, яка могла би спричинити помилку його одвічного ворога Барбаросси.
Сутичка, яка щойно відбулася на верхній палубі «Грюнса», мало не стала фатальною. Випустивши стріли з арбалетів, вони пішли в останню рубку, і лише відчайдушний крок Крюйса, котрий кинув у гущу ворога кілька підпалених порохових зарядів, бо ядер уже не було, врятував їхні голови. Бербери відступили, але тепер стояли вже зовсім близько, не ховаючись. Нові нападники лізли крізь діри у бортах, готуючись до останньої атаки.
Бій наближався до закінчення. Вони гукали по-своєму до чотирьох ледве живих чужинців, розмахуючи руками, сміялися та показували язики, адже розуміли, що жодна стріла або куля вже не вилетять у їхній бік з барикади.
Кроків за двадцять лежав один із жовнірів з числа тих, кому вдалося продертися нагору з нижньої палуби. Ще тоді він упав, отримавши дві стріли у спину. Ноги його не рухалися, проте хлопець не помирав, а просто лежав, час од часу стогнучи. Бербери сміливо ходили палубою, тож, витягши його на середину, зі живого почали знімати шкіру. Від цього видовища у чотирьох нещасних мороз ішов по тілі.
— Ось що нас чекає, — тільки й мовив Крюйс.
Почувши за спиною плюскіт та крики, Деніел озирнувся. Схожий на галеру човен, але набагато менший, підпливав до носової частини «Грюнса». Воїни у білому одязі з високими шапками, озброєні шаблями, самі загрібали веслами, спрямовуючи цього човна зі спущеним єдиним вітрилом під борти флюїта. Їх було не більше десятка, і кожен другий тримав у руках мотузки з гаками, збираючись закидати їх догори, аби видертися на корабель.
Це був справді кінець. Зграя тих, які знімали шкіру з пораненого жовніра, тягнучи вже мертве його тіло за собою, наближалася до барикади. Серце у грудях Деніела неймовірно стиснулося і затріпотіло. Йому не раз доводилося бачити смерть зблизька, та тоді вона сприймалася, так би мовити, належним чином. Зараз було зовсім по-іншому.
Близький гуркіт багатьох гармат розколов тишу. Крики залунали відусіль із новою силою. «Свята Еліза» та «Місячне Сяйво» розрядилися залпами по ворогу, який, вочевидь, пішов у наступ, але це вже не могло нічого змінити. Відчуття близького та страшного кінця скувало його м’язи, а заразом волю та думки. Воїн у білому, який стояв на носі човна, схопився рукою за форштевень «Грюнса», і догори полетіли гаки. З іншого боку, підлізши зовсім близько, бербери крадькувато розтягали уламки, за якими боронилися його захисники.
Остання сутичка не триватиме довго. Данило уявив, як, опинившись сам серед ворогів, він утрачає сили і криві шаблі берберів по черзі простромлюють його тіло у різних місцях. Як падає, не здатний піднятися, а потім… Його ж не вб’ють просто так. Що відчуває людина, коли з неї живцем стягають шкіру?
Од цих думок не було порятунку, як і від всюдисущих маврів. Угативши палаш вістрям у дошки під ногами, Данило одним рухом скинув кірасу, що заважала ворогам убити воїна. Нехай це станеться швидко. Крик його розкотився далеко над хвилями, сягнувши «Святої Елізи», і важкі обладунки полетіли донизу на голови нападників. А сам він, підхопивши величезну бойову сокиру, що валялася поруч, кинувся через розтрощений борт слідом за ними в скупчення воїнів у білому.