— А що нам рудобороді? — знизав плечима помічник. — Вони іспанців палять, і ми палимо. Що нам ділити? Море велике.
— Це ти так гадаєш, — не згодився Джоні. — А вони… Б’юся об заклад — ці дикуни, що звуться реїсами, вже давно косо поглядають у наш бік. Не сьогодні-завтра…
— Право по борту судно! — почулося згори. — Галеон!
— Курс на галеон, — не вагаючись, скомандував Джоні.
Рух розпочався відразу. Люди кинулися до канатів, лунали короткі швидкі команди, які без жодної затримки виконували.
— Ставити усі вітрила!
— Капітане, вони помітили нас! Поруч іще один. Пливуть на захід.
Відбувалося цілком зрозуміле явище — судно, що мало швидший хід, чатувало на варті, а тепер обидва намагались уникнути небажаної зустрічі, взявши курс на османські береги. Галеон, який вони побачили першим, поступово обійшов іншого і далі набирав хід, ідучи з такою самою швидкістю, що й галеас Джоні. Другий поступово відставав. Відстань скорочувалася.
— Венеційські купці! — крикнув зееман із грот-щогли. — Прапор Венеції. По борту бачу дві гармати. Лише дві! Капітане, вони виставили усе, що мають, намагаються втекти!
Схопивши трубу, Джоні миттю виліз на шкани. Хальс незворушно спостерігав увесь цей рух, мовчки хитаючи головою. Його довгий чорний плащ тріпотів на вітрі.
— Курс на галеон, — скомандував Джоні. — Повний уперед. Подивимося, що везуть купці.
— Може, не варто, капітане? — подав голос помічник. — Ми майже у Босфорі. Навіщо тут паскудити?
— Де ти Босфор уздрів? — не зрозумів Джоні. — На, візьми трубу. Якщо побачиш берег, одразу повертаємо назад. Уперед, ледацюги! Золото — це добре, ніхто не заперечує. Але хто казав, що трюми повинні залишатися порожніми?
Відстань між кораблями скорочувалася швидко. Венеційський галеон справді не міг додати швидкості. На його палубі також вирував шалений рух. Відкрили порти обох гармат. Команда збиралася боронитися, і це навіть тішило Великого Джоні.
— Право руля! Зендене, притискайся до нього. Піднесіть лілію! Нехай бачать. Шкода, що такий галеон доведеться затопити. Ну ж бо!
Того, що сталося далі, не міг передбачити ніхто, навіть Хальс, який від початку не схвалював задуму свого шкіпера напасти на купців. Несподівано галеон почав лівий розворот, повертаючись боком до нападників. Такий маневр не міг дати їм нічого, адже гальмував рух судна, а двоє гармат на борту були надто слабкою батареєю, щоби боронитися у відкритому бою.
— Право руля! — вигукнув Джоні. — Вдаримо по кормі. Гармати до бою! Шкіпер їхній, схоже, не сповна!
Здавалося, венеційське судно бажає прискорити власний кінець. Галеас Джоні летів просто у бік велетня, а той продовжував обертатися, наче хотів зустрітися ніс у ніс. Відбувалося щось незрозуміле, і Джоні стиснув зуби, припинивши жарти. Здійснивши повний розворот, величезний корабель зловив попутний вітер і йшов на зіткнення.
— Право руля! Ще!
Та венеційці й на цьому не збиралися зупинятися. Корабель обертався далі й готувався стати протилежним боком до галеаса піратів.
— Готуйся!
Те, що сталося далі, змусило Великого Джоні роззявити рота. Ватажок каперів закляк, а руки у неймовірному корчі стиснули поруччя. Обоє суден, завершуючи розворот, починали рухатися одним курсом, а з борту галеона зяяли чорними жерлами вже шістнадцять гармат — удвічі більше, ніж у ворога.
— Диявол… — тільки й устиг вимовити пірат.
Галеон мав вищу посадку і міг вести вогонь із більшої відстані. Та й на тім не сталося. Постать на містку здалася ватажкові каперів дуже знайомою. Приклавши трубу до ока, він брудно вилаявся. Шкіпером венеційського судна був його брат, Йоганн ван Герст.
Дні, що настали, тішили Лук’яна. Жити не стало легше, навпаки. Весняна пора змушувала працювати вдень і вночі. Гатило, княжий сотник, похитавши головою, зауважив, що якби вдягнути такого вояка, то ще й довелося б нести самому, після чого спровадив хлопця до свого писаря, котрий замінив повинність щодо п’ятдесяти великих каменів утричі більшим обсягом малих, які Лук’ян і тягав щоп’ятниці та щопонеділка у відведене місце. Втім, його мати щодня зітхала з полегшенням, розуміючи, що нещасне дитятко не потягнуть туди, де воно складе голову.
І ще одна зміна відбулася у житті Лук’яна. Саме на це він сподівався, почувши про збір до княжого війська. Мали б забрати Данила. Але той зник. Пропав. Утікача довго шукали, та без толку. Дуже лютував сотник, погрожував спалити хату Тишів, та якось обійшлося. Відкупився Тиш, давши зерна та меду. Як би не було, тихі дні настали. Щовечора плив Лук’ян річкою, перевіряючи верші. І нехай більшу частину риби забирали на годування вояків, він ладен був віддати її усю, аби тільки хоругва князя і надалі стояла у Глинському.