Поштовх велетенського тіла у дно хитнув шебек так, що єні-чері, котрі ще залишалися там, попадали з ніг. Мало хто з них одразу зрозумів, що сталося, і лише коли важелезна та довга сокира почала трощити усе навколо, похапалися за зброю. А Данило з диким криком, несамовито кремсаючи на всі боки, просувався уперед до корми, де їх зібралося найбільше. Кидаючи зброю, вони стрибали у хвилі. Ті, котрі встигли вилізти по мотузках до половини, падали на дно шебека, де знаходили швидку смерть.
Обрубавши палашем дві мотузки, по яких дерлися османи, Крюйс кинувся слідом. Жовніри також скакали додолу, збивши з ніг двох нападників та свого командира. На короткий час шебек перетворився на млин, де все товклося уперемішку, а одне велике жорно, яким був Деніел, перетирало та розштовхувало, наче мотлох, усіх по місцях.
Обрубавши кількома рухами зайві весла, він зробив гребок двома, що залишилися, спрямовуючи незвичний човен подалі від борту «Грюнса». Лише на якусь хвильку берберів нагорі охопила розгубленість, та вже наступної миті вони кидалися донизу слідом за втікачами. Двох одразу закололи Крюйс із жовнірами, решта падали у воду, не здатні дістатися шебека, який, маючи одного-єдиного гребця на веслах, відпливав од потрощеного флюїта швидше, ніж реїси, котрі, потопивши зброю, тепер шалено гребли руками.
Стріли полетіли згори із запізненням. А навколо вже тривав справжній бій. Грюкали гармати, сивий дим заволік простір над морем. Суцільний людський крик стояв над водою у проміжках між залпами, раз у раз вщухаючи та підхоплюючись знову, немов пориви вітру, які, своєю чергою, чимдалі сильніше товкли хвилями у прибережні скелі.
Утікачі озиралися навсібіч, не вірячи у спасіння. З висоти бортів «Грюнса» море до останнього здавалося спокійним, а тут хвилі високо підкидали човна, заважаючи плисти. До того ж, хмари диму не давали побачити берег. Флюїти також кудись поділися, і втікачі не одразу зрозуміли, куди тримати курс. Шебек виявився надто великим, щоб одна людина, будучи навіть таким велетнем, могла спрямовувати його уперед лише двома веслами. Тому двоє жовнірів, один із яких мав поранену руку, сіли на одне весло, залишивши Деніелу друге. Це не надто прискорило рух човна, але Крюйс зумів швидко підняти вітрило і взявся правити кермом. Їм будь-що належало лягти на правий галс та спробувати підплисти до «Святої Елізи» або «Місячного Сяйва». Та пориви вітру мали зустрічний напрямок, і Крюйсу довелося скинути вітрило.
Канонада наростала. Здавалося, усі сили з обох сторін вступили у битву, а човен невідомо як несподівано опинився в гущавині бою. Страшний гуркіт стояв навколо, а крізь дим та мряку, що опустилася з вкритих хмарами небес, наче блискавки, спалахували вогні від пострілів кораблів, які стояли найближче. Вони розгубилися, не знаючи, куди плисти. Обидва флюїти мали стояти зовсім поруч, та коли шебек здолав цю відстань у потрібному напрямку, просто на них із димової завіси виринули дві берберські галери.
Урятувало диво. Їх повважали своїми. Вочевидь, таким чином бербери намагалися купками просочитися у відкрите море. Обидві галери йшли повним ходом. Люди у пов’язках на головах щось кричали їм по-своєму, та, на щастя, Деніел зумів розвернути човна. А обриси інших кораблів, що невдовзі наблизилися з лівого борту, принесли нову біду. Вони були схожими на римські галеаси і при наближенні османського шебека вдарили залпом. Кілька ядер недолетіло, закинувши купу води за борт утікачам, та одне таки зачепило носову частину, розтрощивши кріплення бушприта, що невідомо яким дивом залишився триматися на місці.
Крик незгоди вихопився одночасно в усіх чотирьох, але на галеасах не збиралися вважати їх за своїх, і наступний залп мало не потопив наполовину розбитий шебек. Тепер вони гребли відчайдушно, напружуючи останні сили. Почало дрібно дощити. Хмари тягнулися низько, ніби ось-ось настане вечір. Обриси берега зникли невідомо куди, а гуркіт віддалився, хоч і здавалося, що грюкає далі з усіх боків.
На човні виникла суперечка. Усі розуміли, що заблукали. Крюйс закликав тримати проти вітру, щоб якнайшвидше пристати до берега, де з висоти скель вранці виникне нагода роздивитися море і знайти «Святу Елізу», якщо вона ще стоятиме на плаву. Натомість обоє жовнірів справедливо вважали берег ворожим, і небезпека потрапити до рук берберів лякала їх не менше, ніж блукання безмежними хвилями. Як вони, так і Крюйс мали слушність і тепер чекали на слово з його боку, що мало би припинити роздори.