Та шкіпер сам не знав, що обрати. Вітер далі зростав, і пристати до скелястого берега, кому б він не належав, на такому величезному човні означало втратити його, розбивши об каміння. З іншого боку, загубитися у морі було рівноцінним неминучій смерті, особливо якщо натрапити на ворожі галери, а їх упродовж кількох днів тут блукатиме досить. Шебек відносило далі й далі від місця битви, і Деніел наказав ставати проти вітру, аби не заблукати остаточно. Думка тримати курс на захід уздовж берега осяяла несподівано. Разом із ван Герстом та шкіпером «Місячного Сяйва» він бачив перед битвою карту. На захід від затоки Амвраїкос починалися території, куди ще не сягнули жадібні руки мешканців «Золотої країни», яких союзники називали османами. Узбережжя, що лежало на шляху, належало Риму, а південніше простягався величезний острів Сицилія. Звідти прийшла частина кораблів для битви з берберами, і там можна було розраховувати на порятунок.
Та одна думка не дозволяла наважитися на це. Невідомо яким чуттям Деніел відчував переміну вітру. Здавалося, він почав змінювати напрямок іще перед втратою «Грюнса», від якої минуло вже досить часу. Тут, серед хвиль, їм належало, ставши проти вітру, спробувати тримати човна на місці, аби уночі, якщо розвидниться та з’являться зорі, визначити правильний напрямок.
Темна та волога мряка опустилася згори зненацька, поховавши день. Здавалося, Господу набридло споглядати на жалюгідні потуги тих, які прийшли сюди стверджувати його ж ім’я. Чорна завіса швидко опускалася на голови нещасних, народжуючи в їхніх душах новий жах. Голод і виснаження мучили неймовірно, та вони були нічим порівняно зі спрагою, яка стягувала зсередини усе докупи в один жмут, і тоді руки відмовлялися гребти. Люди лягали на дно, роззявляли роти й ловили дрібні краплі, що вітер заносив туди. А збагнувши це, голосно молили Всевишнього полити їх щедрішим дощем. Та небеса лише гуділи, продовжуючи знущатися.
Туман, що накрив місце битви надрання, був наче молоко. Здавалося, він прийшов з півночі, залишивши замок Гронінґен. Вітер ущух, і вони лежали на дні човна, не спроможні допомогти собі нічим. Кілька разів за ніч десь осторонь було чути далекі голоси та стукіт, і тоді усі четверо злякано прислухалися. Шебек гойдався на хвилях у повній темряві, а вимучені люди притискалися один до одного, не здатні побороти тремтіння тіл од сирого холоду та виснаження. Уночі легше було терпіти спрагу, і вони по черзі провалювалися у забуття, прокидаючись від стогону поруч або далеких незрозумілих звуків.
Коли почало сіріти, троє вже сиділи попри борти й марно озиралися навсібіч. Море заспокоювалося. Вітру не відчувалося зовсім, але щось тягло хмари туману над поверхнею моря, котра ледь помітно підносила та опускала напіврозбитий човен. У кількох місцях утворилася теча, і вони черпали воду кірасами. Наразі це вдавалося, втім, Деніел розумів, що за дня, коли здійметься вітер, хвилі почнуть потрапляти у човен крізь діру в лівому борті й із цим нічого не вдієш.
Хеєс, один із жовнірів, був дуже слабий. Отримавши кілька ран, він найважче переносив спрагу і вночі, коли темрява вже охопила усе навколо, у нестямі почав пити морську воду. Це помітили надто пізно, і тепер він лежав біля правого борту, час од часу стогнучи. Риси його обличчя загострилися, а блідість розливалася тілом. Будь-що їм належало чимшвидше приставати до берега, кому б він не належав. Без прісної води усіх чекала швидка загибель.
Густий туман над морем довго не дозволяв визначити, звідки зійшло сонце, і лише коли один з обріїв таки засяяв променями, нещасні зрозуміли, куди плисти. Туман ще клубочився, а троє укінець змучених загубленців узяли курс на північ. Вітер таки змінився, і від припущення, що за ніч їх могло віднести далеко у море, здригалися серця.
Гребли мовчки. Туман поступово піднімався, і тут, на спокійній воді, почали траплятися уламки. Шматки розбитих суден, частини щогол та просто дошки погойдувалися на поверхні. Тож належало плисти надзвичайно тихо, прислухаючись, аби не потрапити у халепу. А невдовзі Крюйс помітив людину.
Цей нещасний тримався за величезний уламок, вилізти на який, вочевидь, так і не зміг. Провівши ніч у воді, він ледве ворушив губами, а промовлені кілька слів переконали Крюйса, що поранений належить до когорти германських найманців, які становили половину абордажних команд імператорського флоту.
Бідолаху затягли до човна, і той неслухняним язиком розповів про битву, яка таки сповна розгорілася ближче до вечора. З великою бідою Крюйс, який походив із земель поблизу Мюнстерланда, через слово розумів його. Коли найманець замовкав, Деніел слухав розповідь свого помічника, й від почутого ставало дибки волосся.